Моє щастя

Я не хочу писати віршів, щоб жалітись на долю.

Не вважаю доречним хвалитись у них своїм щастям.

Я римовано просто люблю спілкуватись з собою,

Хоч бракує мені (навіть, жаль) на розмови ці часу…

Що таке – ці вірші? Медитація? Ключ до порталу?

Мікроскоп, що частини моєї душі розглядає?

Може, це льодовик, який тане помалу-помалу,

Викриваючи те, що у серці своєму ховаю?

Віддзеркалення мрій і страхів. Ну, а як же без цього?

І бажання свій внутрішній світ в одну мить осягнути,

Відділяти навчитися грішне і зле від святого,

Всі карбуючи правила, щоби колись не забути…

В ті хвилини, коли розмірковую про сокровенне,

Заплітаючи всю філософію в звичні рядочки,

Відчуваю, як дихає в спину хвилина буденна,

Ледь лоскочучи шию осіннім, тремтливим листочком…

…Кажуть, все геніальне – просте. От і я зрозуміла,

Повернулася, наче з прогулянки у потойбіччя:

Те, що світу цього я в польоті торкнутись зуміла,

Це – і є моє щастя! Просте. Особливе. Одвічне.