Жіноче обличчя війни

Жінка війни.. Яка вона? На що схожа її втомлена , але нескорена постать,  що випромінюють її почорнілі від сліз очі, з чого зіткані найпотаємніші  струни її зболілої душі, чим наповнене її зранене і спустошене серце..?

І чи взагалі можна поєднати ці два слова в єдине, бо важко і неможливо поєднати в єдине життя і смерть, народження і кінець.. Але сьогодні жінка- це символічний образ, в якому втілений подвиг багатьох українок.

… У сиву давнину сягає корінням незламна жінка, заступниця від небезпеки і натхненниця звитяг, зринаючи з образу грецької Афіни як уособлення противаги жорстокої і несправедливої війни. Це з  плетива чеснот Афіни склалася постать сучасної жінки, яка через століття і сьогодні повертає з пекельного бахмутського вогню захисників і оберігає землю рідну, дітей осиротілих і  себе, скривджену, рятує..

Жінки війни.. Вони всі різні, з різними долями,  різних професій, молоді і літні, незаміжні і заміжні, з різних куточків нашої неосяжної синьо- жовтої країни, об’єднані єдиним бажанням – кожним подихом свого життя наближати Перемогу.

Вони стали символом незламності і волі, нескореності і жаги до життя. Їх багато, тисячі, але вони мають спільний знаменник: жіноче обличчя, обпалене війною. Вдивимося в їхні обличчя. Які вони?

Іноді мені здається, що це обличчя нескореної Катерини Поліщук, «дзвінкоголосої пташки», чий мелодійний спів лунав з «Азовсталі». А може, то обличчя  отієї молодої матері, яка  перед евакуацією маркером писала на спині маленької доньки, яка ще не вміла говорити, її ім’я, прізвище, на випадок, якщо батьки загинуть, а вона загубиться? А може це обличчя отієї молодої  жінки з  бучі, вбитої рашистами заради забави, у дворі колишнього двору, що згорів, і яку впізнали за її червоним манікюром. А може то обличчя молодої дружини, яка цілу ніч сидить на кладовищі   біля могили свого чоловіка, а вдень  разом з синочком несе йому торт на день народження, а оте дитинча , мало що розуміючи, веде її прямо на могилу чоловіка, рученятами показуючи : «тато». А може це зібраний образ з облич мільойнів жінок, у яких одного дня відібрали всеньке, і вони, рятуючись від окупації, кидали своє житло і їхали світ за очі? Іноді мені здається , що обличчя війни –це образ двох запорізьких берегинь- волонтерок, Олени Шевчук і Наталії Зурначіді, які з перших днів війни у щохвилинному пошуку: чим допомогти, чим наблизити Перемогу. І коли з білборду у центрі міста на тебе дивиться усміхнене обличчя Олени, точно впевнюєшся: така вона, жінка війни: тепла, щира і водночас стійка і незламна.

Така, як Олена Бабенко, яка ще вчора навчала дітей цирковому мистецтву, а сьогодні годує усіх  побратимів свого чоловіка, і яка готова, за її словами, якщо  треба сісти на трактор і на комбайн, щоб орати землю, керувати навіть  танком, щоб допомагати нашим хлопцям.. Вона щодня там, разом з чоловіком та його побратимами.. Але не зламалася.. Така ж ніжна і усміхнена.. А може, то ніжне, щасливе, не дивлячись ні на що, бо воно ще маленьке і не зовсім розуміє оце страшне слово «війна», обличчя маленької онуки Олени- Вєроніки. Маленька україночка, яка своєї дитячою безпосередністю доводить, що Україна жива сьогодні і має майбутнє завтра. Хоча, мабуть, обличчя війни втілились в  оченятах всіх онуків і доньок  Олени, які так щиро і ніжно обіймають свого захисника, який дарує їм дитинство і світле незалежне майбутнє.

Гортаючи сторінки соцмереж, я з жахом усвідомлюю, що весь нестерпний біль війни  і неймовірна туга в обличчі Маргарити Воровки з Мелітополя, яка  протягом багатьох місяців чекає і розшукує свого чоловіка, який був підло викрадений …

А може війна схожа на мою колегу і подругу, Людмилу Куркуріну з Якимівки,  яку нелюди депортували з власного дому і змусили по мінному полю йти на українську територію, тим часом самі реготали, наставивши їй у спину автомати: «Іди,.. Може, пройдеш!». Пройшла.. Але скільки років додалось на її обличчі в ці довгі години, скільки сивини  обпалили скроні… А може то обличчя іншої моєї колеги, Світлани Македонської з Приморська, якій першій у місті розтрощили квартиру за відмову на співпрацю, а сама вона ледь живою встигла вибратися з їхнього «російського» пекла… А може у війни обличчя моєї  колеги по сцені Світлани Шиян з Кирилівки, яку місяць тримали в полоні, а потім ледь живу привезли додому… А може, то обличчя Тані Кумок, яка , огорнувшись у наш прапор, безстрашно йшла  на колони ворожої техніки в Мелітополі, співаючи гімн  і ведучі прямі ефіри… А може то обличчя тисячі вчителів , які не скорилися ворогу, і тепер навчають своїх дітей далеко від рідної школи..

Іноді, дивлячись у дзеркало, я бачу ще одне жіноче обличчя війни.. Закриваю очі… Важко… Щодня, приходячи на роботу, я бачу обличчя жінок, які теж є символами цієї війни: вони нашили  вже більше тисячі подушок військовим, спели десятки пар шкарпеток, виготовили сотні сувенірів і вишили десятки оберегів, заговоривши метри зелено- червоної нитки. А ще, зі святою вірою у перемогу, посадили Дерево миру… А є серед цих жіночих облич  обличчя жінки, яка є символом національності і патріотизму у нашому Центрі.. Це Ганна Пелішок.. ми її просто звемо Анічка..  Вона наближає Перемогу українським танцем: боляче- танцює, важко- танцює, зневірюється- танцює, і саме танець допомагає їй переживати усе жахіття цієї війни…

Вдивляюся в їхні обличчя: втомлені, але нескорені обличчя жінок Центру творчості на Чарівній. А може, обличчя війни- це всі наші коліжанки з іншого будинку творчості, які з перших днів війни виготовили вже не один десяток маскувальної сітки. Обличчя жінок Заводського району… А може, це обличчя жінок волонтерських центрів «Саме тут», «Кирилівка», «мрія»  і багатьох інших по всій Україні, які щодня своїми дбайливими руками допомагають переселенцям…

Іноді думаєш,що жіноче обличчя війни-то всі жінки зі свієї України і з усього світу, які допомагають , чим можуть : ліплять вареники, крутять у банки сухі борщі, шиють, збирають, донатять.. І навіть обличчя отієї маленької україночки, що ділиться на ФБ рецептами свого куховарства і пошепки перепитує у мами за кадром, що робити.

.. Найсильніше для мене закарбувалось обличчя найдорожчої жінки у світі, яке я щодня зранку і ввечері бачу в екрані телефона.  Як воно постаріло за цей рік, яким невимовним сумом наповнені очі, які ледь стримують сльози, яким важким болем дається кожне слово : «Не  плач, мамо. Тільки дочекайся Перемоги… Дочекайся мене..» А зараз думаю: кожна з них- символ цієї страшної війни, битви за незалежність.. Але є одне обличчя, перед яким і через тисячі років не відмолить свій гріх ворожа навала, це обличчя матері, яка впала на домовину. Разом з сином ховають зараз  і її саму. – заживо.. Живу, але вже мертву… Ось він , той біль, що розриває душу.. Ось воно , те жіноче  обличчя, на якому викарбувалося навіки все жахіття війни…

… Багато їх, жіночих облич війни.. Після Перемоги ми обов’язково дізнаємось ім’я кожної з них, яка з перших днів війни стала на   захист України, одягнувши чи то комуфляжну форму, чи то взявши до рук зброю, рюкзак, медичні інструменти , голку з ниткою або харчі та посуд.

Багато їх, цих гордих і незламних жінок, про кожну з яких  має знати весь світ…