Волошкове небо

 

Вона причаїлася на підвіконні. Тиха і самотня. Стеблина степової квітки. Серпневого дня її зірвала дівчинка, засушила і заховала з іншими рослинами до товстої книжки. А березневого вечора витягла стеблину і, вдоста награвшись, залишила на старому підвіконні.

Минали дні, і стеблина найдужче боялася смітника. Та сонячного ранку весна так зігріла кімнату, що господиня відчинила навстіж вікно. Стеблину підхопив вітер і грайливо поніс двором.

Зрештою стеблина впала біля куща бузку. І, як і колись, щодня чекала то дощу, то сонця. Вона пам’ятала той час, коли була степовою волошкою. Радісно хитала голівкою, вітаючи небо. Там, у височині, для неї повсякчас квітло безкрає волошкове небо. І вона щасливою засинала надвечір…

До куща бузку прилетіла біла лісова голубка, вхопила стеблину і долучила до гнізда. Тож стеблина грілася теплим пір’ям голубки, яка дбайливо висиджувала яйця. І ось пташенята галасливо сповістили про себе. А через певний час покинули гніздо. Кволе пташеня, за яким стеблина сумувала найдужче, теж не забарилося злетіти і не повернутися.

Гніздо спорожніло й занедбано гойдалося на дереві. І під час буревію розлетілося. Стеблину знову підхопив вітер і покинув знесилену за лісом. Темна ніч лякала її блискавками та невдовзі відступила. На світанку стеблина помітила довкола соковиту траву і волошки. Вона стомлено посміхнулася і з радістю розпласталася. Спочивала серед простору і духмяного різнотрав’я, яке ніжно цілувало сонце. Стеблина згадувала товсту книжку, старе підвіконня, білу голубку та кволе пташеня. А вгорі дихало спокоєм волошкове небо.