Talented World

Competitons, master-classes, educational programs, cultural events

Зустріч крізь роки

Вони зустрілися у вагоні швидкісного поїзда Харків-Трускавець.
Того дня в місті безперестанку падав дощ. Ця злива набридла кожному, але не їй – молодій і красивій студентці юрфаку, вона її любила. Тому, не лякаючись холодних прутиків дощу, які обпікали плечі і руки гостроверхністю (парасолю позичила порузі), все ж вирішила чкурнути на кілька вихідних до рідного Львова. Ця тендітна, невеликого зросту, завжди усміхнена львів’янка, таки вміла перемагати. І цей дощ також. Він її не засмучував, не дратував, навпаки – підбадьорював, адже вдома чекають друзі, а там – гайда в Карпати, на Синевир, чи де-інде.
До поїзда не бігла, не їхала на таксі, а йшла крізь дощ вулицею Культури, де мешкала у своєї тітки, аж на вулицю Сумську, а звідтам – на вокзал. Вчасно прийшла до поїзда і з доволі мокрим волоссям пірнула у вагон. Провідник провів до купе. Відкрила й застигла. Біля вікна сидів кремезний коренастий чоловік. «Ну от і відпочила! Якось лячно їхати вдвох із таким чоловіком в купе. Одна надія, що по дорозі хтось підсяде!» – подумала і, поклавши рюкзак, зібралася чкурнути на верхню поличку.
– Дорогенька. Прийміть до уваги, що це моя поличка. – промовив чоловік.
– Тобто, як ваша? Це місце вказано в моїм квитку.
– І в моїм також.
– Два квитки на одне місце? – не зрозуміла дівчина. – Може, ви не в той поїзд заскочили?
– А вам не здається, що це ви не на своїм місці? – майже сердито вигукнув попутник.
– Гаразд. Прийде провідник і перевірить наші квитки. – вирішила якось злагодити ситуацію дівчина і сіла навпроти.
– Мабуть так буде найкраще. Але ви не врахували наступне: якщо хтось із нас купив квиток не на цей поїзд, тоді на наступній зупинці комусь із нас прийдеться вийти.
– Скажіть. З якої причини я повинна виходити?
– Тому що поїзд вже рушив. – засміявся попутчик.
Обоє замовкли. А поїзд набирав швидкість. Та не минуло й пів години як провідниця увійшла в купе з квитками в руках.
– Хто з вас Андріан Васильків?
– Я, звичайно. – сказав чоловік.
– А ви, значить, Андріана Васильків?
– Ого, який цікавий збіг прізвищ. Так. Це я. – здивувалася дівчина.
– Ви обоє їдете у Трускавець?
– Хіба в моїм квитку не вказано, що я їду до Львова?
Провідниця ще раз пильно глянула у квиток та вибачилась за неуважність.
– Перепрошую. Ваш квиток таки до Львова. Але мені не важливо: чи ви чужі чи рідні, головне, маємо два квитки на одне місце. Тому наразі не знаю, що з вами робити. Гроші за квиток комусь із двох повернуть, але як вам їхати дальше, коли на наступній станції на ці місця можуть прийти пасажири, не знаю… – стурбовано сказала провідниця.
– Єдине тішить, що поміститися двом чужим людям на верхній поличці неможливо. Тому попросіть начальника поїзда, щоб таки знайшов якийсь вихід із цієї ситуації. Мало того, що епідемія Коронавірусу вплинула на можливість безпечно переміщатися з одного міста в інше, так ще й касири помиляються? – не на жарт розхвилювалася дівчина і стурбовано поглянула на чоловіка, який вже вмостився на верхній поличці.
– Не переживайте. Я перевірю квитки у пасажирів, а тоді спробую це питання владнати із начальником поїзда. – сказала провідниця. – А ви заодно познайомитеся.
Пасажири переглянулися. А провідниця вийшла з купе. Повернувшись через деякий час, сказала, що їх питання узгоджено, і тому можуть займати обидві верхні полички.. Вона поклала ще один комплект постелі, побажала доброї ночі і знову вийшла з купе.
Дівчина першою підготувала свою поличку для спання.. Опісля хотіла простелити й сусіду по купе, але він сказав, що ніколи нікому не дозволяє стелити йому постіль.
– Колись, у молодості, мене добряче побили а згодом було багато інших неприємностей. Вони довго тягнулися одна за одною до тих пір, доки одна із однокурсниць не помітила, що моя постіль застелена навиворіт. Тоді вона запитала, навіщо я вдягаю навиворіт постіль. Але я цього не робив. Так вчинив хтось з однокурсників. Тоді вона cказала, щоб у моїм житті все стало на своє місце, потрібно зняти підодіяльник, кинути його на підлогу і потоптати босоніж. З тих пір я сам собі застеляю постіль.
– Ого! Але ж ви забобонний! Прийміть мою пораду: не вірте в такі дрібниці. Краще возіть із собою постіль. І тоді ваш настрій завжди буде веселковий (райдужний), а усмішка – красивою, як зараз.
– Що ж, щиро дякую за пораду і за комплімент від красивої Андріани також. Думаю, нам час вечеряти.
– Та я не проти. Головне, випити б гарячого чаю, щоб зігрітися і не клекотіти вночі зубами…
– Клекотіти зубами? – засміявся Адріан – Це як?
– Це означає тихо спати і не шуміти. – пожартувала.

…А на світанку потяг наближався до Львова. В купе так ніхто й не підселявся. Дві нижні полички пустували. Адріана сіла біля вікна і щасливо усміхалася. «Ось моє рідне місто ще спить, а я вже готова вскочити в його обійми – такі щирі, хоч і не надто теплі». Прокинувся й Андріан. Побачивши, що дівчина вже сидить зібрана й готова до виходу, мов парубок, зіскочив вниз.
– Доброго ранку. Бачу під’їжджаємо до Львова. Шкода, що ви не їдете у Трускавець. А, знаєте, тут у Львові минула моя молодість. Я навчався у Львівській політехніці. В цьому старовинному галицькому місті зустрів й свою першу любов. Дружив із дівчиною з паралельною групи. Вона, до речі, була дуже схожа на вас.
Адріану наче струмом вдарило..
– А чому розійшлися?
– Це довга історія. Якщо коротко: розірвати нашу дружбу вона сама захотіла, сказала, що полюбила іншого, а зі мною, східняком, лише проводила час….Хоч, зрештою, сьогодні це вже не має ніякого значення.

Після цих слів чоловік різко встав. Він хотів вийти з купе, але Адріана майже голосно скрикнула: «Зачекайте. Не йдіть. Хто сказав, що ваша історія немає ніякого значення. Щоб ви знали, моя мама теж була студенткою Львівської політехніки. Але вона розповідала, що через свою маму, мою бабусю, змушена була розірвати стосунки з коханим, тому що він був із Східної України.

Від почутого в Адріана аж потемніло в очах. Перед очима вмить поплили картини з їх студентської молодості. Чоловік присів на поличку і завмер. «Господи. Не може бути. Донечко! Ти ж моя донечка, Адріано! Рідна моя!»

Поїзд наближався до Львівського вокзалу під традиційний козацький марш.. Адріану зустрічала мама, а її валізу ніс батько. В душі дівчини все переверталося. В цю мить вона зрозуміла, що відтепер ці відчуття стануть єдиними, які вона буде згадувати повсякчас, коли знову потраплятиме у вагон поїзда Харків-Трускавець.

 

«Зустріч крізь роки»

Reviews

There are no reviews yet.

Be the first to review “«Зустріч крізь роки»”

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Схожі картини