З останніх сил
(акровірш)
Уривався терпець, на мотузочці ледве тримався,
Коли мушка «блукала» по лобу, по грудях, коли
Озвіріла орда відбирала шматочок малий
Жовто-синьої віри й сусіда на розстріл вели.
На вустах запеклося: «Болить…» А сусіда… сусіда не здався.
Окровавлений ранок в конвульсіях бився безсило.
Голосило зчорніле за ніч молоденьке дівча,
Опустилося ниць, догоря, як тоненька свіча
(Синьо-жовта країна дітей своїх нині втрача).
Вчора серце забрали. Хоча ще примарою чорною тіло
Обіймало у мріях і хату, і двір. Там — розруха.
Як же гарно було, коли в мирі цвіли образи,
По кутках причаїлись казки, іще світ не сказивсь,
Ув очах розтікалось добро, і тоді у рази
Світ добрішим ставав по грозі. А тепер артилерія гуха,
Трощить землю, кістки, навіть спокій одвічний, де цвинтар.
Ефемерні моменти затишшя — така дивина.
«Легкокрилий ангелику, скільки мені ще до дна?
Я у світі у цьому лишилася зовсім одна… —
І одежу дере, і стена. — До дірок незахищену витер
Світлу душу мою звір страшний. Чи не звір? Чи людина?»
Вже полуда в очах і бажання одне: «Де сусід
Одпочинув навіки, хай і я завершу свій політ.
Їдкуватий той запах… І тіло, й душа так болить», —
Молитвами й сльозами зорить. А життя витікає невпинно.
І спустився ангелик: «Не бийся, дитино, на друзки.
Ранки будуть у тебе нові. Ще не твій час. Не твій!
А душа разом з серцем відійдуть від лютих завій.
Жовто-синє тепло утрачати — ти чуєш? — не смій!»
І тримало дівча знову стрій. І здалася міцною мотузка…
Reviews
There are no reviews yet.