З останніх сил

(акровірш)

 

Уривався терпець, на мотузочці ледве тримався,

Коли мушка «блукала» по лобу, по грудях, коли

Озвіріла орда відбирала шматочок малий

Жовто-синьої віри й сусіда на розстріл вели.

На вустах запеклося: «Болить…» А сусіда… сусіда не здався.

Окровавлений ранок в конвульсіях бився безсило.

Голосило зчорніле за ніч молоденьке дівча,

Опустилося ниць, догоря, як тоненька свіча

(Синьо-жовта країна дітей своїх нині втрача).

Вчора серце забрали. Хоча ще примарою чорною тіло

Обіймало у мріях і хату, і двір. Там — розруха.

Як же гарно було, коли в мирі цвіли образи,

По кутках причаїлись казки, іще світ не сказивсь,

Ув очах розтікалось добро, і тоді у рази

Світ добрішим ставав по грозі. А тепер артилерія гуха,

Трощить землю, кістки, навіть спокій одвічний, де цвинтар.

Ефемерні моменти затишшя — така дивина.

«Легкокрилий ангелику, скільки мені ще до дна?

Я у світі у цьому лишилася зовсім одна… —

І одежу дере, і стена. — До дірок незахищену витер

Світлу душу мою звір страшний. Чи не звір? Чи людина?»

Вже полуда в очах і бажання одне: «Де сусід

Одпочинув навіки, хай і я завершу свій політ.

Їдкуватий той запах… І тіло, й душа так болить», —

Молитвами й сльозами зорить. А життя витікає невпинно.

І спустився ангелик: «Не бийся, дитино, на друзки.

Ранки будуть у тебе нові. Ще не твій час. Не твій!

А душа разом з серцем відійдуть від лютих завій.

Жовто-синє тепло утрачати — ти чуєш? — не смій!»

І тримало дівча знову стрій. І здалася міцною мотузка…