Течія

За вікнами невтишимо заливала сіра злива. Здавалося б, що її заспокійливий звук мав би зупинити сльози, але ті, не спиняючись, капали майже в такт з дощем і зі старим годинником. Старим, як і затхлий будинок, де вони перебували, що знаходився на головній вулиці ірландського селища.

Опріч квартири, в якій Оля тимчасово мешкала, в домі були ще інші помешкання. В одному жив старий вередливий дідуган ірландець, а в іншій –  індійська сім’я з двома діточками.

На довгій вулиці, що проходила повз селище, були ще інші будиночки. В деяких з них жили іноземці, найдоброзичливіші мешканці. Крім індійської сім’ї тут була й польська пані, що працювала в магазині, а також жінка, яку вона зустрічала у почтовому відділенні, та двоє чоловіків з Румунії, які заходили до магазину. Всі ці люди були наймолодшими мешканцями селища. З іншими сусідами Ольга майже не спілкувалась, бо більшість звинувачувала її у житловій кризі, чи у підвищенні цін на комуналку.

На вулиці окрім магазину та поштового відділення містилися два паби, кафе та маленька церква, а на сусідньому провулку біля траси розташовувалась місцева школа, де навчалась її дочка. Більше в селищі нічого не було. А в душі було багато всього: одинокість, біль, безвихідь, сумніви та пронизлива дощова негода.

Минулого місяця її скоротили на роботі. І, хоч все інше було добре: вони в безпеці, їм повернули соціальні виплати, допомогли з житлом, але Ольга вже другий тиждень не могла зупинити сліз. Колись, до війни вона мріяла жити в Європі, але зараз серденько прагнуло повернення додому. Вдома залишився чоловік та батьки. Не зважаючи на всі сварки та негаразди в шлюбі, вона кохала чоловіка й дуже сумувала за всіма ними.

Але з батьками, які засуджували її наміри повернутися, вона спілкувалась нечасто. Та й з подругами, які дорікали, що вона поїхала, залишивши вдома батьків, не розмовляла вже пів року.

Після втрати роботи,  щоденно очікуючи дочку зі школи, Ольга сиділа біля вікна та дивилася, як величезні краплі дощу колотять по вікнах, розмиваючи застарілі брудні плями. Більше нічого не хотілось.

Останній місяць вона підкорено пливла, куди несли обставини, втомлено очікуючи кінця війни, чи смерті від безвиході. Вона чула як місцеві люди літнього віку говорили про те, що тут всі пливуть за течією життя, де сенс – дотягнути до завтра. Їй це було знайомо.

І тільки коли чула за спиною дитячий безтурботний сміх, пригадувала, чому вона тут. Тоді її серце наливалось любов’ю, а сонячна посмішка донечки давала віру у майбутнє.