Щастя «ма»

 Олеся жваво одягала кросівки й куртку.

 – Я усе одно піду гуляти, – пробурчала в підлогу.

 –  Ні, на вулиці дощ. І домашня з фізики ще не зроблена, а скоро річна контрольна, – Людмила намагалась бути стриманою.

 – Я однак піду! Ми з друзями домовились.

 – Ні, зараз підемо доробимо фізику. А завтра п’ятниця, уроки лишиш на суботу й зможеш піти з друзями.

 – Я піду зараз!

 –- Не підеш! – викрикнула Людмила.

Олеся жбурнула капцем в Людмилу:

– Ти мені не мати!

 Не мати! Так!

 Ми зустрілися з тобою, доню, коли тобі було лише п’ять. Твій батько лишився удівцем, бо твою рідну маму знайшли у сусідньому селі мертвою з перевищеними проміле у крові. Вона нічого не зрозуміла, бо сталося це уві сні. У незнайомій хаті поруч з незнайомим чоловіком. Бог послав їй легку смерть як відплату за нелегке дитинство у родині тітки.

 Тебе, доню, не брали на похорон, щоб не злякалася. Ти теж не розуміла, що сталося, хоча тобі чітко сказали: «Мами більше немає». Але ти її й так мало бачила. Тато забирав тебе із садочка, тато ходив на лікарняні, тато заплітав неслухняні кіски, тато… І коли з’явилась у твоєму житті я – ти зраділа, але забилась у куток і невиразно вимовила «ма…». Ти так і не наважилася тоді сказати «мама». Так кличеш мене й зараз – лише неповним словом «ма».

 Тато твій – скромний люблячий чоловік. Ми почали зустрічатись через місяць після сорокаденного обіду по мамі. Бачились у спільних знайомих. Не могли надивитись і націлуватись. Жадно ковтали поцілунки і обіймались до забуття.

 Одружилися за рік.

 Ти зі зляканого мишеняти перетворилась на телятко, що шукало вим’я. Ти ходила за мною днями, щось розпитувала й постійно терлась об руку чи тулилася до ноги. А вночі просилася спати зі мною. Ми з татом ще не встигли накохатись, тому часто чекали, поки ти заснеш, і переносили тебе в дитяче ліжко, щоб звільнити собі місце для нашого раю.

 А зранку знову тріпотіло в повітрі оте «ма». І сто запитань про життя заставали мене зненацька.

 Олеся гупнула дверима, її швидкі кроки поцокотіли вниз по сходах.

 Людмила кинулася до вікна. Побачила внизу темну куртку на широкому хлопчачому стані, що заховала в обіймах тендітні зігнуті плеченята її Олесі.

 Злість, ненависть, сум, печаль… Що зараз  повинне увійти у свідомість?

 Прийшла розгубленість.

  Чому мачуха в казках завжди погана? Чому це слово люди наділили негативом?

 Доню, пригадай!

 Тобі п’ять. Ти плачеш, бо боїшся грози. Я лягаю біля тебе. Ти тулишся обличчям мені у груди. Кажеш, що я приємно пахну. Я починаю казку про Попелюшку. Ще навіть бал не почався, а ти вже тихо сопеш в лагуні між подушками. Я обережно сповзаю з ліжка й іду до тата – продовжувати казку про те, що було між принцом і Попелюшкою після балу…

 Тобі дев’ять. Закінчився четвертий клас. Ти переходиш до п’ятого. Випускний у четвертому – теж свято. Ти у пишній сукні, яку я взяла напрокат, і в новеньких білих босоніжках. Ти тримаєш за руку тата й мене, ти смієшся. Твій табель – найкращий у класі. А я – найщасливіша у світі «ма».

 Тобі десять. Ти йдеш до мене у лікарню й несеш малюнок – щоб підтримати мене. У мене викидень. Уже третій. Я не зможу стати біологічною матір’ю нікому. Я завжди буду «ма»…

 За вікном лікарні на проталинах жовтіє мати-й-мачуха. Вона зацвітає холодної весни, гнеться під вітром, хилить жовту голівку. І ніхто не помічає її величезної сили бути квіткою, бо усі вважають квітами весни горді тюльпани й пишний бузок.

 Тобі, Олесю, чотирнадцять. Ти майже доросла. Ти вперше цілувалась під під’їздом. Я його бачила. Він гарненький. Але йому вже вісімнадцять. Ти розумієш? Він старший. Він повнолітній! А ти? А ти огризнулась мені, що то не моє діло. Ти вперше почала до мене підвищувати голос.

 Тепер тобі сімнадцять. За рік ти теж станеш повнолітньою. Та я все ще відповідаю за тебе. І я так само ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

 Ми зараз удвох, бо тато за кордоном. Тобі потрібно вчитися далі! У тебе скоро випускний.

 Я живу в татовій квартирі з татовою дитиною. Я нічого не маю! Крім тебе, доню! Це не жертва, ні! Це моє щастя – бути «ма».