Квітка, що плаче

Колись давно жив був король Ельвеліус, який не знав, що таке горе, бо жив завжди щасливо. І от попросив він одного мудреця, щоб той розповів йому, як це відчувати горе. А той здивувався питанню короля й подумав, що він глузує з нього. Проте мудрець сказав:

—  Горе — це, коли порожньо стає в серці, коли біль пронизує душу, наче гострими голками, і ніщо ти не можеш зробити, щоб повернути те, що втратив. Але король Ельвеліус не зрозумів нічого, бо радість супроводжувала його усе життя. Одного разу трапилося йому йти через ліс, який в народі називали Сумним. Коли король наказав візникам зупинитися, щоб переснідати, на одній з лісових галявин він побачив сіру, як осіннє небо квітку. Вона була з обличчям людини і з її очей падала одна за одною сльоза.

—  Скажи мені, квітко, чому твоє серце крається? —  запитав король.

—  Колись давно на моїй галявині була пожежа. Загинули мої рідні квітки. Всі вони перетворилися на попіл. Я залишилася одна. І з того часу не знаю ні краплинки радості. — відповіла квітка.

 Тоді король Ельвеліус відчув жалість до неї і заплакав разом з нею. Може король не пізнав повністю, що таке горе, але його вперше  охопило щось схоже на  смуток. Коли він дивився на сіру квітку, йому стало так самотньо, що того ж дня король віддав наказ: посадити біля неї багато-багато квітів, щоб вона не була більше одна. Так у сірої квітки з людським обличчям з’явилися друзі і радість наповнювала її  серце  з того часу усе життя. Вона перетворилася на квітку, що радіє. Не одну легенду склали потім про ту квітку. А король Ельвеліус навчився по-справжньому цінувати радість, бо завдяки тій квітці нарешті зміг зрозуміти, що таке горе і смуток.