Ніхто не бачить, як плаче Україна

Ніхто не бачить, як плаче Україна:

Знялась у небо, впала на коліна

В молитві і за доньку, і за сина,

За їхню долю, за міцнії крила…

Ніхто не бачить її мук:

Із серця паралельно рве дітей, онук,

Що опадають, як весняний цвіт,

Цвіт нації, що нині так розквіт…

Дощі сліз висихають ранком…

Вона оживає з кожним світанком!

Крізь марево озветься птахом

Над уцілілим дивом дахом…

Повз тупий біль і рій думок

Проходить ніч у сяйві мрій-зірок.

У небі й на землі – Чумацький шлях,

На сонці майорить жовто-блакитний стяг!

Любові, мудрості і щирості по вінця,

Вона живе в душі лиш українця,

Сміється разом із дітьми,

Виходить із підвалів, і пітьми.

Вона живе надією в полоні,

І ділить хліба крихту, і тепло долоні,

Ковток живильної води,

І мрію: чим скоріш перемогти!

Живе в знівеченому тілі,

Де кров вкраїнська ще пульсує в жилах,

Де ще не вмер козацький дух,

Де є підтримка, поруч – друг.

Живе в маленькому куточку,

Що вистояв серед руїн,

І носить вишиту сорочку,

Пече хлібину, йде повз мін.

Живе, де є багаття іскра,

Де в тісноті зовсім не тісно!

Де слово й пісня зцілюють рани,

А страх і відчай – лише тумани!

Живе, де віри є краплина,

І де гойдає мати сина,

Усе ще вільна Україна,

Наша святая Батьківщина!

Живе, живе наш рідний край,

Колиска наша, наший рай!

І кожна переможна звістка –

В рашистів, як у горлі кістка!

Живе усім смертям на зло,

Заздалегідь, зурочити не можна:

І як би тяжко не було,

Вона ж бо є непереможна!