Надломлені

(нескорені)

Друзі, це наша болюча історія. Оповідання народилося дякуючи вам та вашим розповідям. Я їх лише узагальнила. Хтось впізнає тут себе чи своїх знайомих. Ми вижили, уже перемогли! І тепер тримаймося, бо у нас роботи ще – непочатий край!

… І гріб із тьми з останніх сил

на веслах віри,

бо мав удома сильний тил,

і… виплив з прірви.

(Епіграф взято з інтернету. Автор розшукується)

Глава 1

– Ваша зупинка за десять хвилин, – провідниця подала солдату квиток.

–Дякую.

– Тримайся, друже! На жаль, нам випало жити у час, коли кількість трагедій на одиницю часу просто зашкалює, – побратим-попутчик міцно потиснув руку Андрія, сорокарічного сивого чоловіка у військовій формі, допоміг йому закинути рюкзак на плечі. – Ми усі настільки виснажені морально та фізично, що часто не можемо підтримати не тільки ближнього, але навіть самі себе.

– Так воно і є , – погодився Андрій.

Але, щоб вижити нам треба триматися.

– Треба…

Ще поїзд тільки під’їжджав до засніженого Києва, як худорлявий Андрій протиснувся до виходу, щоб першим вистрибнути з вагону. Йому треба було встигнути ще на автобус. Нетерпілося швидше добратися додому, побачити й обійняти своїх дітей та дружину, поговорити з мамою. Досі не вірилося, що довгождана відпустка тепер уже реальність. Нарешті він зможе насолодитися тихим тиловим життям, дати відпочинок і душі, і тілу. Зараз ще три – чотири години в автобусі і Андрій – вдома.

Переповнений автобус, мляво перетасовуючи пасажирів, їхав дуже повільно. Спочатку солдат терпляче трусився разом з іншими, з усмішкою слухав своїх попутниць ( 80- річну бабусю з її 10 – річною правнучкою), які розповідали скільки парафіну їм ще треба зібрати на свічки для передової. Потім сердився на водія, який весь час розмовляв з кимось по мобільному телефону, а тепер ще й зупинився біля занесеного снігом придорожнього кафе.

З прочинених дверей почулася музика і п’яні голоси: «Пяная вішня, пяная вішня…» Розмальовані п’яні дівиці з «обезцвіченими» і пожованими кучерями, лізли цілуватися до таких же п’яних кавалерів. А ті, відштовхуючи надокучливих краль, виспівували :»Я тєбя нікому не отдам».

Намагався не дивитися на це огидне видовище. Розрахувався за воду та сигарети і збирався вже виходити, коли вухо різонуло: «Ахвіцери, ахвіцери. Вашє сєрце под пріцелом« Безпомічно оглянувся. «Невже ніхто не зробить зауваження? «

Усі мовчать, щось жують, перемовляються, наче нічого не відбувається.

«І це ми кров проливаємо за ось це нерозбірливе бидло?» – майнуло в голові і він вже рвонувся до тих горе – співаків, як раптом із – за прилавку на нього глянули очі мами. Сумні, розуміючі, всевидячі. Господні…

Аж прокліпався, щоб зрозуміти, що це очі не мами, а прибиральниці кафе, яка була дуже схожа на неї. Особливо її очі, які, як прохолодний вітерець остудили агресивний запал, привели до тями.

«Попий, синку, березового соку» – сказала жінка, протягуючи йому кухоль.

«Спасибі, – ледь не зірвалося «мамо» і подумав: « Звідки вона знає, що це мій улюблений напій? «

Усміхнувся їй і повторив ще раз подумки« Спасибі мамо!»

Вийшов, закурив, спалюючи свій гнів і безпорадність.

«А якби оце п’яне стадо бачило ті моторошні спалені людські тіла, що бачив я? Очі коня, який не хотів вмирати і силився встати на прострелені ноги, сповненні докору очі собаки, наповнені болем очі раненої корови… А поруч з ними вирвана щелепа друга, а трохи далі ще один воїн з розірваним животом… І я весь в крові, але живий … Живий і чую, як хмари ковтають передсмертні крики, мученицькі агонії, біль і наповнюють ними Всесвіт. Чую, як сама смерть стоїть у мене над головою й з подивом розглядає моє перекошене від страху обличчя… З подивом, бо розуміє, що я боюся не стільки її, як того, що більше не має кому тримати оборону… Поле, де мало б зріти жито, всіяне трупами і по ньому тече кровава ріка… Якби вони були разом зі мною, бачили та чули те, що і я, тоді теж співали б оце?»

     Чекаючи водія, Андрій ще раз оглянувся на кафе: » Добре, що у мене в руках не було автомата, бо я не знаю чи стримався б,» – подумав і сам злякався цієї своєї думки, відчуваючи, що останнім часом з ним щось діється неконтрольоване. «Вони ж в тилу, їм можна жити нормальним життям, можна бездумно святкувати… Можна!? Хіба це нормально? Виходить на виклики війни кожен може реагувати по своєму?»

Ось вже автобус в’їхав до міста, а ось і станція. Фари вихватили Валентину, його дружину з дітьми. Святково одягнені, вони стоять біля німих ліхтарів без світла і чекають на нього. Пасажири пропустили його самого першого і дивилися, як він довго притискав дружину та дітей до своїх грудей і не міг вимовити ні слова, тільки щелепи стискав до хрускоту. Дружина плакала, шістнадцятирічна донька і собі хлюпала носом. А чотирнадцятирічний син не знав, як себе вести. Він то обіймав батька, то намагався заспокоїти матір, то пробував закинути собі на плечі важкий Андріїв рюкзак.

     Вдома для Андрія все було чужим. Довго роздивлявся навколо себе: новий килим, нові гардини… «Хіба це на часі? Тут здається війною і не пахне».

Спостерігав, як метушаться дружина з донькою, накриваючи стіл святковою скатертиною. У обох доглянуті руки, свіжо-крашені нігті. Подивився на свої: чорні, потріскані, в камінці згрубілі. Під нігтями зашкарубле болото, яке, як не старався, не зміг відмити. Уже добре, що відмилася кров… І перед очима, як на екрані закарбовані відморожені пальці побратимів, якими вони намагаються заряджати магазини, а пучки не відчувають патронів…

– Зараз прийдуть Володя й Люда з дітьми та й будемо сідати вечеряти, – сказала дружина, цілуючи його голову.

«Володя з Людою?» – Андрій намагається повернутися до дійсності.

«А-а, Володя і Люда – наші куми, вони живуть в сусідньому будинку» – пригадав.

У передпокої роздався дзвінок і чоловік аж підскочив від того звуку, зніяковів за свою реакцію і поспішив зустріти гостей.

Першу чарку випили за полеглих.

– За вас, братики, до дна.

– Так, давайте ще другу вип’ємо за Перемогу і більше не будемо згадувати про війну, – запропонувала Люда. – Там вже ж покращення, куме? Чи ні?

Налили за перемогу. Але Андрій не зміг келиха навіть до рота донести, йому перехватило подих, затрусилися руки… і плечі… Хотів кричати, вити вовком: «Поки ви тут чекаєте Перемогу, там кожної хвилини хтось вже 300- тий, чи навіть 200 – тий. Там хлопці гризуть кусочки льоду, не маючи змоги випити води, бо гатять по них усім чим тільки можна… А ви на теплому дивані питаєте про покращення?»

     Перед очима Андрія знову передсмертні конвульсії тварин в перемішку з людськими тілами. А зверху танцюють сніжинки, безпорадно намагаючись прикрити калюжі ще теплої крові. І у тих калюжах… він і… його страх. За цей рік війни він був свідком і інших жахіть, проте його свідомість чомусь замкнула його пам’ять саме у тих калюжах… Поставила браму, почепила замок й ключ викинула у прірву. Не дістанеш!

Андрій щодня провалювався у ці минулі спогади і вони по краплі випивали його, викликали фізичний біль і майже судоми. Нерви натягнуті, як струни – торкнися і обірвеш.

Він поволі набрав в легені повітря, затримав його, різко видихнув. Стало легше дихати. Подивився на розгублених гостей, наляканих дітей.

– Вибачте…

– То ти нас вибач, приперлися зарано… Тобі треба спочатку відпочити. Ходімо, Людо…

– Може хоч повечеряємо, – спробувала зарадити дружина.

       Андрій мовчав. Йому хотілося зняти голову з плечей і покласти кудись, бо вона нічого не контролювала і тільки заважала. Пазли у ній ніяк не хотіли складатися докупи. Розумів »ненормальність» своєї поведінки, соромився цих збоїв і нічого не міг вдіяти. Страждання й біль снували таку мотузку, яку він дуже хотів, проте не в силі був перервати. « Мені б березового соку» – подумав сумно.

Ніч, німа пустота. Валентині, поки чекала чоловіка з передової, здавалося, що вона його розуміє, відчуває все те, що відчуває і він. Здавалося… Бо тепер жінка не розуміла нічого. Вони обоє, чужі й німі, сиділи на ліжку звісивши ноги по різні сторони і мовчали кожен про своє. Йому все боліло, все дратувало, а вона всього боялася.

      Виявилося, що він не міг заснути у цій тиші тилу, де не чути ніяких пострілів, де не мерзнуть ноги, де повітря не пропахле порохом. Його дратували і новини, і псевдо експерти, які наперебій давали поради, як і де краще наступати, давали прогнози, коли має закінчитися війна. Боляче було чути про викриття рашистських агентів у верхніх ешелонах влади і про запроданців та «ждунів» серед населення на окупованих територіях. Найбільше його дратувало те, що ніхто не розуміє отого його стану, який він і сам не міг ні пояснити, ні зрозуміти. Навіть дружина не розуміла. « Завтра поїду до мами… Може там пекельний спомин зникне, стане легше…».

       Валентина всього боялася. Боялася сказати щось не так, зробити щось не так. Боялася, що він після контузії не вилікувався, як слід. Боялася заговорити про те, що йому потрібна допомога психолога. Війна та розлука зродили якусь недосяжність між ними. Серце стискував ще й сумнів: «А може у нього там з’явилася інша? Молодша? Я уже не цікава? – Заплакало серце від смутку. – Моя краса зблякла… Треба було хоч кучері підкрутити до його приїзду. Невже цвітом кульбаби злетіли наші щасливі роки? Я ж йому прала, варила, годила… Дітей ростила. Ніколи не нарікала, що мало допомагав, чи мало заробляв… А потім сердилася на себе: « Погані думки геть від мене. Головне, що живий, що ось поруч зі мною! А з усім іншим впораємося… Господи, єси! »

Глава 2

Матір ховали на другий день після їхнього приїзду. Андрій їхав в гості, а попав на похорон.

– Мамо…

       Він, той, що не боявся ні куль, ні снарядів, зараз боявся прощатися з мамою. Як же він тепер? Кому він буде так правдоподібно брехати, що у нього все добре, що все незабаром скінчиться і тоді він обов’язково всю відпустку проведе у неї в селі? А хто ж тепер буде за нього молитися? Стерлась уже мамина молитва…

Якби вона вчора не вийшла зустрічати його, свого Андрійка, то від її тіла , мабуть, не залишилося б нічого. Перемішалося б її тіло зі шматками ще теплого хліба, що спекла для любих гостей.

       Усе сталося миттєво. Ракета прилетіла саме тоді, як вона вийшла вже за ворота. Спочатку ракета зачепила дах сусіднього будинку, а потім врізалася в середину її хати. Маму вбило осколком на вулиці. Знесло пів голови. Андрій не міг повірити, не міг прийняти цього. Мама так боялася, щоб його не зачепила ніяка куля на фронті, а сама загинула в глибокому тилу… Йому здавалося, що навіть її смерть на його совісті… Страшений біль у грудях, а сліз не має у Андрія…

Голову розпирало від різноманіття думок, які пульсували, штовхалися, перебиваючи одна одну, чіплялися за його запалені мізки: « Я ж відчував, що не треба мені ця відпустка. Для чого її мені дали? Хай би не приїздив зовсім, тоді може мене там би… а не її тут. Якби не приїхав, то й не посварився б з дружиною. А може і добре, що посварилися… не буде плакати, якщо мене раптом … Або буде ще більше?

А цей у рясі чого тут?» Хотів запитати: » Це часом не ти наводиш ракетні удари? Чому тебе ще не викурили звідси?». Дружина перехопила його погляд: « Андрію, я сама залагоджу з ним». Сусідка, що читала Біблію, своєчасно дала йому запалену свічку, а Валентина вивела попа за те, що було колись воротами.

        На цвинтарі земля покрилася могилам, як ранами. Ряди свіжих заквітчаних, а поруч щирить своїми очицями ряд пустих ям, готових вполювати ще когось. Стало моторошно. Відвів погляд і втупився ним у вагітні вербові бруньку, що хилиталися відразу ж за огорожею. Вони живі, а він …він не хотів жити…

Після похорону на званому обіді не хотів ні говорити ні з ким, ні слухати співчуття, навіть до розбитої хати більше не хотів заходити. Вона без мами для нього чужа. Усе так байдуже стало… Добре, що тут Валентина керувала усім процесом і оберігала його від зайвих запитань. Розумів, що їй важко з ним та не знав, як зарадити.

      «Добре, що вже незабаром мені треба повертатися на фронт. Там моє місце! Там зрозуміло де ворог, а де свої… Там у багнюці окопу залишаються чистими думки і почуття, там є взаєморозуміння. Там дихати легше. А тут я – чужий, німий, бо як передати словами те пекло, що бачив і пережив? Де знайти такі слова, щоб розказати, як болить душа? І кому розказати? Тут усі воліють про війну не говорити… « То тут то там він чує: « Давай, не будем про війну». Добре, давайте не будемо про війну. Давайте тоді про вічне: про свого ближнього, що залишився без ноги, про вдову, яка народила сиротину, про мою маму, яка була далеко від війни… А може про тварин? Не тих розстріляних і вбитих( ми ж не говоримо про війну), а тих, що в одночасі залишилися і без домівки, і без хазяїна, і без лапи, чи вуха. А може поговоримо про міста – привиди, що плачуть надривно разом із вітром? Чи це теж про війну? То виходить, що війна скрізь? Вона просочилася у кожну клітиночку нашого життя, а у кого ні, то мабуть нам не по дорозі», – міркував, ображений на весь світ, Андрій.

– Андрію, почув він за спиною. Оглянувся. Мамина молодша сестра Вірунька дивиться на нього очима мами… Підійшла.

–Вибач, Андрійку, не вберегла твою маму… І Михайлика свого не вберегла…

Жінка прихилилася до його плеча і він враз пригадав, як і він в дитинстві горнувся до її плеча, коли вона няньчила його малого. Тітка надривно плакала. Її душевний біль перетлів у плач, а він лише зубами скреготів, бо його сльози закам’яніли десь там у серці і ніщо не здатне було їх розтопити.

Потім Віра підняла голову, заглянула йому в очі:

– Мама для тебе подарунок мала… Ходи, я тобі покажу.

Жінка повела його до свого льоху. Відчинила двері і вони спустилися до напівтемного приміщення. У кутку на соломі лежало щось живе.

– Це шестимісячне цуценя… Вівчарка. Її мама не вижила…

Тітка включила світло і Андрій побачив сповиту бинтами собаку. Поглядом, наповненим болем та надією, вона просканувала Андрія і відразу ж заворушила хвостом.

Андрій присів біля неї.

– Будемо знайомитися? То як тебе звати?

– Твоя мама кликала її Лайла.

– Лайла, – ніжно повторив чоловік.

– Пам’ятаєш Славика?

– Ветеринара?

– Еге ж, він сказав, що вона вибрала Життя і бореться за нього. Якщо ти не можеш взяти її з собою, то я залишу у себе… до Перемоги.

Андрій погладив голову цуценяти.

Заніміла тиша, лиш важке дихання молодої вівчарки обпікає йому слух.

Ці слова: » Вона вибрала Життя» дуже вразили його. « То нам можна вибирати? Я теж вибираю Життя», – подумав він.

–Я заберу її, – ледве прошепотів і з його очей вперше за останній рік потекли сльози. – Вона має жити і за себе, і за тих…

Замовк, щоб не розплакатися. Тітка відчула, що потрібно перевести розмову в інше русло.

– Дай їй трішки води, ось тут стоїть пляшка з соскою.

Собака спочатку жадібно ковтала воду, потім несподівано лизнула руку Андрія. У нього знову очі покрились росою і чоловік зніяковів. Тітка погладила його голову, так як він це робив для вівчарки.

– Можливо це і не на часі, але поки ми тут одні я хотіла подякувати тобі, Андрійку, за твоїх дітей.

Андрій здивовано підняв брови.

– Не знаю, чи Валентина тобі розказувала, як вони врятували мене з внуками і ще одну породіллю у перші дні цього нашестя. Їх нам сам Бог послав у той потяг.

Андрій ще не розумів про що вона говорить, але тепла хвиля батьківської гордості розлилася чуттєвим потоком від серця аж до кінчиків пальців руки, якою він продовжував гладити поміж бинтами молоду вівчарку.

– Ти ж знаєш, що до війни кожної зими Михайлик, син мій, мене завжди забирав до себе в Київ. Твоя мама годувала мені курей, дивилася за хатою, а я поверталася до села тільки на весні. Цієї зими ми всі мали приїхати в село після 25 лютого, бо у моєї невістки 24 день народження. А що сталося 24 ти сам знаєш. І її, і усіх нас привітав путлєр бомбами. Наші тривожні валізи ще з вечора були вже у сина в машині, проте нічне бомбардування Києва допомогло нам з ними та й з машиною розпрощатися. На швидкоруч зібрали, що могли по новому і, ми з невісткою й дітьми подалися на вокзал, а Михайлик до воєнкомату.

    Троє суток тиснулися ми на тому вокзалі серед таких же наляканих, розгублених та шокованих. Хтось надіявся на Червоного Хреста, хтось на УКР залізницю. Зовсім вибила нас усіх з колії чутка про те, що уже відправлений пасажирський потяг розбомбили. Але паралізовані страхом ми з невісткою, як і інші, продовжували жити надією і залишалися чекати на евакуацію.

Нарешті підійшла і наша черга. Наш евакуаційний потяг з Києва відходив битком набитий.

      Розгублені дорослі намагалися заспокоїти знервованих дітей та переляканих домашніх улюбленців. Усі стомлені й виснажені. Комусь пощастило сісти, решта просто попадали на підлогу в проходах і тамбурі. Здавалося, усі брали мінімум речей, але валізи та сумки зайняли весь прохід. Не було де поставити ногу.

Дуже лякала невідомість. Куди повезе нас цей потяг?

     Тільки ми від’їхали від вокзалу, в салоні відразу ж погасили світло, а з боку дверей пошепки передали вказівки: ні телефонів, ні яскравого світла, ні включеного інтернету, ні геолокацій, не має бути. Зовсім!!! Усі слухняно погасили екрани, відключили телефони. Темно. Тихо. За вікном теж темно. І так страшно! Темний поїзд повзе – крадеться між темних полів та сіл. Десь завмирає, десь робить різкий ривок, знову повзе…

      Вагітним та дітям було найважче. Малята час від часу починали вередувати. Хочуть мультики, хочуть в туалет, хочуть цукерку, хочуть банана… Їм затерпають ніжки, а походити ніде. У туалет треба пробиратися хіба що повітрям. Проте всі все розуміли, підтискали ноги, як хто міг і пропускали. Батьки всіма силами намагалися заспокоїти малечу. Але, як тільки в одному кінці вагона вони стихнуть, заснуть, то в іншому прокидаються і починають плакати. Не вистачає повітря, спекотно… Хочеться вийти. Хочеться думати, що це страшний сон і незабаром він мине… Уже мелькнули вогні Вінниці, але потяг стрімко пролетів не зупинившись. Хтось пробував обуритися та їм швидко закрили рота. Пішла чутка: можливо зупиниться у Хмельницькому. Але коли прибуде? Невідомо. Нічого невідомо. І від того ще більше моторошно і страшно. Час завис, повзе ще повільніше, ніж той потяг. Усі вкрай виснажені. Прокидаються знову діти і все починається по колу. Попереду знову вогні. Це Хмельницький. Поїзд ще більше сповільнюється, в салоні вмикають світло. Ми усі жмуримося, дістаємо телефони, пробуємо щось дізнатися, перевірити обстановку. Може варто виходити вже тут?

        Коли потяг прибув на вокзал, оголосили, що стоянка буде лише 5 хвилин. Наступна зупинка можливо в Тернополі. Частина людей хаотично хапають речі, дітей, котів та пробираються до виходу, вискакують на перон. Як не дивно, проте у вагонах вільніше не стало. Ми з невісткою та дітьми вирішуємо їхати до Тернополю. Так нам буде ближче до села добиратися.

       Раптом бачим, на пероні твого Олега, він допомагає двом жінкам закинути величезні картаті базарні сумки. Люди починають трохи бухтіти, мовляв, куди ще, тут і так розвернутися ніде. А ми бачимо, що твоя Валентина допомагає тим жінкам швидко відкривати ті сумки і вони починають кидати в руки тих, хто ближче, якісь пакети.

– Швидко, передавайте далі! Три хвилини лишилося до відправлення!

Люди слухняно передають пакети далі. Одна сума порожня, за нею ще дві. Люди в салоні прокидаються і намагаються зрозуміти, що їм тут пхають у руки.

Одна з жінок голосно кричить у салон:

– Діти малі є?

– Є!

– Скільки?

– Десь 30.

Відкриває останню сумку, витрушує з неї пакети.

– Передайте мамам!

І по салону, як хвилею: “Передайте мамам, передайте мамам…”.

Потяг сіпається. Одна з жінок швидко виставляє порожні сумки, друга викидає решту пакетів прямо на підлогу, і обидві вистрибують на перон.

– Людо, вода!

У тамбур із розмаху закидають блок води, за ним ще один. Потяг рушив.

Люди приходять до тями, починають відкривати пакети. У кожному кульочку: три вівсяних печива, бутербродик з сиром, бутербродик з ковбасою, яблуко, дві шоколадні цукерки, кілька “рачків”. У пакетах, що передавали мамам – пара памперсів та три пачки дитячого харчування.

Знову гасне світло. У салоні тихо, тільки шарудять обгортки від цукерок, хтось просить передати воду. А ми так і не знаємо чи твоя Валентина з дітьми у поїзді, щоб добратися до твоєї мами, чи вискочила разом з тими жінками.

Повзуть години, повзе темний поїзд, аж раптом чуємо з іншого кінця вагону: «Треба лікаря, чи медсестру, щоб роди прийняли. Є тут лікар? Або медсестра хоча б? ».

Я чую, як люди гукають: « Пропустіть медика!» Бачу, як крізь юрбу пробирається твоя Валентина, а за нею слідують твої діти. Я, побачивши їх, так зраділа, що мені, аж дихання перехопило.

– Валю, – гукаю її, – залиш дітей біля нас.

      Вона, побачивши мене, теж зраділа і наказала Олегу залишитися, а Оксанку забрала з собою, щоб та допомогла їй приймати роди. Слава Богу їй вдалося все організувати, як треба і все обійшлося добре. Поїзд зробив зупинку в Волочиську, породіллю з дитям забрали до лікарні, а ми продовжили наш шлях. Уже коли вийшли в Тернополі на перон я відчула, що втрачаю свідомість. Серце прихватило. Твоя Валентина мене відкачала, викликала «Швидку» і та мене забрала в лікарню. А далі Валя моїй невістці й внукам допомогла добратися до мене додому. Потім допомагала мене ще вдома відходжувати місяць. Вона у тебе чудова медсестра та й людина золота. Це зараз уже ми усі привикли і до обстрілів, і до шахедів, уже не має істерик, а тоді на початку … таких, як твоя Валя було не багато…

– Мені вона нічого не розповідала…

– Мабуть, не хотіла хвилювати тебе зайвий раз…

    Розповідь тітки збентежила Андрія, стало соромно за свої безглузді образи. Він так довго носився зі своїм болем, так зрісся з ним, що не відчував болю інших. Думав, що не розуміють його, а виявляється це він до кінця не розумів, що попри все життя має продовжуватися. Теоретично він це знав! І не раз повторював цю фразу для інших, але тільки зараз зрозумів, як це відбувається на практиці: кожен робить те, що йому посилає доля на його шляху. Вівчарка має вижити і житиме за усіх тих тварин, що не змогли… Та й він має жити… Він житиме за будь яку ціну, бо тепер він цього хоче .

– Тітко, Віро, покличте мою Валю. Покажемо їй вівчарку, – попросив Андрій і закрив обличчя долонями. Його гірко пекли покути.

Віра кивнула головою й пішла, промовчавши, що це саме Валентина попросила її залишити це цуценя для нього.

Андрій, обережно оглядаючи рани цуценяти відчував, як у освячених болем споминах поволі вмирає його страх, сповзає важкий камінь з серця, як входить у його кров бажання жити і … святкувати… Життя. Він вже уявляв, як буде з Лайлою та дітьми бігти берегом річки, як кидатиме їй палку у воду, як знову закохано буде дивитися на нього дружина…

– Дякую, мамо, за цей подарунок!

Лайла знову лизнула йому руку і він вперше за багато місяців усміхнувся.

       Дякувати Богу у нього був надійний тил, який здатен відродити його сили для злету. Андрій розумів, що незабаром має ще повернутися на передову лінію, але це вже було зовсім інше відчуття. Він повернеться на фронт не тому, що не має розуміння в тилу, а тільки для того, щоб швидше закінчити роботу по очищенню рідної землі від злої нечисті, бо хоче якнайшвидше повернутися додому, адже тут для нього роботи – непочатий край. Тут треба відбудувати все, що було понівечене, треба побудувати для дітей та внуків нову країну, новий світ… Справедливий, красивий, заможний… Щасливий!

,

.