НАС ОБМІНЯЛИ, МАМО!

” Алло! Ти чуєш, мамо? Я живий!

Це я – твій син! Я повернувсь з полону!

Стою нарешті на землі святій!

Ти чуєш, мамо? Я нарешті вдома!

Ти вибач, що тобі я не писав,

Що невідомість спати не давала.

Подати звістку змоги я не мав,

Та завжди знав, що ти мене чекала…

Як донька і дружина? Чи живі?

Живі?!!” – почув слова ці і не стерпів.

Присів і довго плакав у траві,

В полоні одного боявсь – що мертві…

Що повернеться, а рідні нема, –

Лише хрести у травах по коліно.

А все, за що він бивсь, – було дарма,

Що стала у поклоні Україна.

В полоні говорили саме так,

Що все скінчилось, що про них забули,

Що кинули їх, ніби тих собак,

Майбутнього нема – лише минуле…

Казали, що вони перемогли,

Що все вже між собою поділили,

Що на свій бік усіх перетягли,

А хто пручався, – кожного убили.

” Нас катували, мамо, там щодня

І пісню, що перемогли, співали.

Нас так зламати мріяла русня,

Та ми незламну віру в серці мали.

І ось одного дня нас повезли,

Куди й навіщо – це не пояснили.

Здогадки лише дві у нас були, –

Додому або прямо до могили.

Нам зав’язали очі і в пітьмі

Везли. Повітря я хапав губами.

І так хотілось вірити мені,

Що скоро я тебе побачу, мамо…

Не знаю, може, нас Господь почув,

Чи то твоя молитва врятувала?

Це Україна!!! Я її відчув!..

І на душі спокійно й тепло стало…

Нас обміняли, мамо! Я живий!

Та ще багато наших у полоні…

Ти вибач, але знов я стану в стрій,

Дарма, що схуд, що посивіли скроні.

Я воїн, мамо! Гнів в мені кипить!

В полоні сестри і брати чекають!

Обов’язок наш – кожного звільнить!

А вороги за все сплатити мають!

За все: за наші села і міста,

За безневинних, що закатували.

Сьогодні в нас одна на всіх мета –

Щоб вороги з ганьбою нам програли!”