Талановитий Світ

Конкурси, майстер-класи, освітні програми, мистецькі заходи

ЗАВТРА

 

До війни кожне українське місто мало свій подих, своє обличчя, свій особливий запах, свій говір і свою культуру. Зараз, коли по світу старцює пречорна зима із запахом війни, це місто стало таке ж, як багато інших ранених українських міст, цей будинок такий же, як багато інших подібних йому будинків… У всіх однакове бажання: закритися парасолькою, розчинитися у просторі, стати невидимими, не попасти до хроніки… Сумне небо бинтує сніжинками зранені будівлі та людські душі.

Того ранку нарешті дали відбій повітряній тривозі і люди поволі виходили з бомбосховища. Здебільшого це були жінки та діти. З кожним днем їх там ставало все менше і менше. Давалася взнаки моральна втома. Вважали, що їхнє місто далеко від фронту, їхні будинки не мають поруч нічого військового, тож можна не дуже хвилюватися.

– Мамо, я хочу спати.

– Зараз, котику, повернемося додому і будеш спати.

– Ти минулого разу теж так казала, а натомість ми знову пішли до бомбосховища.

Мати зупинилася, присіла, заглянула в очі малюкові.

– Синку, ти ж розумієш, що це залежить не від нас? Правда?

Малюк кивнув головою.

– Нам з тобою татко, що наказав, коли йшов на фронт?

– Наказав вижити.

– Правильно. Тому, коли повітряна тривога, то нам потрібно ховатися у підвал, – мама погладила малого по голівці, поправила йому комірець курточки. Взяла його змерзлі рученята у свої і поцілувала їх.

– Я розумію, що ти втомився. Я теж втомилася… Але ще трішки треба потерпіти.

– Трішки? Це скільки?

– Давай, ми про це запитаємо у татка, коли він нам подзвонить?

Жінка з дітьми підійшла до дверей.

До будинку підійшла молода пара

– Коли ти прийдеш до мене? – пригорнулася дівчина до коханого.

– Ми ж домовилися, серденько, прийду завтра. І відразу ж підемо до ЗАГСУ. Нарешті поберемося, – шепоче юнак, цілуючи наречену.

– Невже, Сергійку, у нас завтра весілля? Чи мені це сниться?

– Ні не сниться, Настусю. Завтра у нас весілля. Не таке гучне, як би нам хотілося, але буде дуже весело… На перекір усім ворогам, усім, хто думає, що весілля не на часі, наперекір війні, ми будемо щасливі!

Юнак знову поцілував дівчину.

– А зараз бувай, люба. Я забіжу на хвилинку додому, перевдягнуся, бо в підвалі усі стіни чомусь вирішили поставити на моєму одязі свої автографи.

Сергій підморгнув і вони засміялися, пригадуючи де і чому він обтирав стіни у підвалі.

– А потім?

– А потім відразу ж в інститут. А після інституту повербанки будемо закінчувати робити. Хочемо цю партію уже сьогодні вечором відправити разом з медикаментами та термобілизною хлопцям на передову.

– Який ти у мене молодець! Я так горджуся тобою!

– Кохаю тебе, серденько. Але… зустрінемося завтра.

Вони вже майже відірвалися одне від одного, проте дівчина на мить знову затримала юнака за руку.

– Ой, зачекай. Мені затерпла нога.

– Тобі було незручно сидіти, мабуть, у підвалі?

– Мені з тобою скрізь зручно. Як добре, що цієї ночі ти був зі мною… У мене вже нерви геть здають. А ці рашистські сволоти цілу ніч не давали спокою зі своїми ракетами. Скільки ще у них тих ракет залишилося?

– Ракети рано чи пізно закінчаться, а Україна була, є і буде завжди.

– Не уявляю, як моя мама витримує цей жах у своїй лікарні… Оперують у підвалі, навіть, коли тривога… Уже 11 місяців без вихідних… Не говорю вже про твого тата, який там на передовій… У тому пеклі…

– Вони за усе це поплатяться! І за твого тата, і за усіх, кого вбили та закатували…

– Досить! Давай, не будемо говорити про сумне. Може піднімешся до мене і поп’ємо кави?

– Часу обмаль. Краще поп’ю по дорозі.

– Швидше повертайся! Мені страшно без тебе.

Сергій , помахавши рукою, пішов на зупинку автобуса.

Дівчина зникла у під’їзді будинку.

На балкон вийшли двоє підлітків. Друзяки Денис та Сашко. Вони розмовляють, сміються. Як же хороше мати 16 років. У цей вік навіть море здається по коліна. Раптом Денис, дивлячись на балкон знизу, починає гукати.

– Свєтка!!! Кузя!!! Ти мене чуєш?

Сашко намагається закрити йому рота, проте на нижньому балконі вже відкрилися двері і дівча років 16, сердито налетіло на «кавалерів».

– Ви що з глузду з’їхали? Чому ти верещиш, Денисе? Не можеш подзвонити? Або зійти на поверх нижче? Тобі ліньки?

– Нічого мені не ліньки, мене Сашко не пускає… А телефон розрядився, ти ж знаєш, що не має світла.

– А повербанк твій де?

– Віддав для грандматер, вона вночі не може без світла знайти ліки.

– То що ти хотів?

– Свєт, а можна завтра на твій день народження я прийду із Сашком?

Світлана сміється.

– Якщо він обіцяє бути чемним, то можна.

– Обіцяю. Я буду самим чемним твоїм гостем.

– А твоя риженька подруга буде?

– А ти хочеш, щоб була? Закохався у Мироську?

– Ти ж знаєш, я закоханий у тебе, а про Мироську уточнюю для «декого сором’язливого», – сміється хлопець і дивиться на свого друга Сашка.

Сашко дає стусана Денисові і обидва заливаються сміхом.

– Свєт, а щоб ти хотіла мати в подарунок на день народження?

– Хіба про таке запитують? – Денис вдає, що сердиться.

– Чарівну паличку! – усміхається Світлана.

– Магічну паличку? Щоб ти хотіла з нею зробити? Дениса ти вже і так приворожила.

– Я б з нею зробила так, щоб був мир. Мир у всьому світі, у всіх країнах. Щоб ніколи! Ніхто! ні на кого! не нападав!

– Для палички потрібні три бажання. То ж друге твоє побажання яке? – запитує Денис, затаївши подих.

– Щоб повернулися усі з війни додому живими.

– А третє? – наполягає Сашко.

– Щоб усі люди були щасливими.

– А я б у палички попросив, щоб ви сьогодні з Мироською вийшли гуляти з нами, – посміхається Денис.

– Ні, сьогодні мені мама дала купу завдань, треба готуватися до завтрашнього святкування.

– А мама на роботі?

– Так, на роботі.

– Хочеш ми тобі допоможемо?

– Дякую, не треба. Мені Соня та Мироська допоможуть.

– То, може, все таки підемо сьогодні погуляємо разом? Ми пригостимо вас Лате макято?

– Зустрінемося завтра.

– А якщо я до завтра помру?

–Тим гірше для тебе, бо ми завтра святкуватимемо мій день народження без тебе. До того ж ти не похожий на хворого, що має вмирати.

Хлопці починають кашляти і триматися за серце.

– То як? Похожі на хворих?

– Хіба, що на голову. Годі вам базікати, краще уроки повчіть на завтра.

– Боже, яка…

– Безсердечна.

Дівчина, приймає це, як комплімент та усміхнувшись, зникає в кімнаті.

Денис закоханими очима дивиться на пустий балкон.

– Як же я люблю це норовливе створіння…

– Яке створіння? Я там не бачу нікого, – дуркує Сашко, показуючи на голову друга. – У тебе що галюцинації?

– Я закоханий, мені прощаються навіть галюцинації.

– Гаразд, проте ходімо вже, бо я замерз.

Хлопці заходять до кімнати.

З під’їзду виходить жінка. На іншому балконі з’являється Богдан, хлопчина років десяти.

– Мамо, ти ж сьогодні не будеш затримуватися на чергуванні?

– Постараюся не затриматися. А ти прослідкуй, щоб твоя сестричка поїла усе за обідом. Не забудь про онлайн – уроки, а після уроків нагадай бабусі, щоб вона ліки прийняла.

– Добре. А ти мені новий телефон купиш?

Мама посміхається і махає рукою, поспішаючи на роботу.

– До вечора, мої хороші.

Біля під’їзду з’являється листоноша.

– А ось і останній будинок на сьогодні. І от що мені знову робити? Дев’ять поверхів. Немає світла, значить не працює ліфт.

Раптом чути, як наближається шум ракети.

Листоноша з жахом дивиться на небо.

– Що сталося? Повітряної тривоги ж не було?

Розгублено повертається до указника «Бомбосховище», проте не встигає зреагувати. Ракета врізається у центр будинку. Потужний вибух. Листоношу хвилею відкидає аж до середини вулиці. Вогонь охоплює приміщення, Будинок складається, як паперовий, розлітаються уламки, піднімається стіною пилюка, яка закриває небо, заважає дихати. Листоноша чує плач, люди з під завалів волають про допомогу. У неї волосся стає дибом, по спині холодний піт, тремтячою рукою намагається набрати номер Швидкої допомоги, але в очах все потемніло і вона втрачає свідомість…

До тями її привели вже санітари з Швидкої. Навколо густий запах горілого та плач… Ще димлять залишки розбомбленої багатоповерхівки, на руїнах працюють рятувальники. Замість дверей та вікон – страшні ями в землі. Замість снігу зверху летить попіл. Поруч медики надають допомогу потерпілим. Трохи далі поліцейські стримують людей, не дозволяючи їм пройти до будинку. Серед них Сергій, мама Богдана та багато інших… Почуття у всіх загострені до краю.

– Я… я мала бути там… – показує рукою листоноша на розбомблений будинок.

– Видно маєте, ангела, жіночко. Ви – живі, лише незначні рани та контузія

– Ви нічого не розумієте? Ще мить і я могла бути там, де оця страшна яма… Мене Бог для чогось врятував? Чому вони влучили сюди?

Жінкою трясе, санітар гладить її голову і поспішає до іншого пацієнта.

– Пустіть мене! Там моя наречена! – просить Сергій поліцейських, що намагаються стримати натовп. – Настю! – Гукає він, намагаючись зрозуміти, де має шукати те, що було ще зранку квартирою коханої.

– У нас завтра весілля , –для чогось пояснює він жіночці, що стоїть поруч. Це мама Світлани.

– А у моєї доньки завтра день народження… Їй 16 буде…

Люди намагаються руками розгрібати завали, гукаючи своїх рідних.

Ось виносять тіло вбитої дитини, кладуть поруч з тілом мами. Чути, як хтось стукає металом і просить про допомогу з під завалів.

Мама Світлани знепритомніла. Медпрацівники приводять її до тями і поспішають до інших постраждалих. Кого відправляють до лікарні, кого просто накривають…

– Коли ви їх зупините? Коли вони схаменуться? Що їм зробили наші діти?

Знову виє сирена, на яку ніхто не звертає уваги. Виносять інші тіла мертвих.

Серед них Світлана.

– Донечко! – мати стає на коліна біля її тіла. – Наче спиш… у сповиточку… Не спи, донечко! Тобі ж завтра тільки 16! Завтра?! А сьогодні уже простелили дорогу у Всесвіт… Може візьмеш і мене?

За кілька хвилин з під розвалів з’явився Сергій. На руках у нього понівечене тіло нареченої. Його чорняве волосся чи то снігом припорошене, чи то враз сивиною взялося. Голос захрип.

– Настю! Кохана, тримайся! У тебе мама лікар, вона врятує тебе. Вона стільки людей врятувала! Ти ж знаєш! Врятуйте її, люди! У неї завтра… весілля.

Санітар, підійшовши до Сергія, забрав тіло Насті.

– У неї, юначе, не має вже … завтра …

Спустошений Сергій опустив руки… Шепоче:

– Чому???? Чому ви відібрали у неї завтра?

Раптом мама Світлани, піднявшись з колін, оглянулася, підійшла до Сергія:

– Як мені записатися добровольцем! Сьогодні! Зараз!

До них підходять інші:

– І мене запишіть!

– І мене…

А у інших містах і в інших будинках, де вже повернулося світло, люди дивилися теленовини.

Тележурналіст повідомляв: Сьогодні 14 січня 2023 року, у Дніпрі о 15- 30 за місцевим часом стався ракетний удар по житловому будинку. Атаку здійснено балістичною ракетою, вона повністю знищила один під’їзд багатоквартирного житлового будинку та понівечила інші. Чому так сталося? Тому, що наша країна межує з країною агресором, країною абсолютного зла, яке вирішило поневолити і нас.

На жаль такі ракетні удари були і в інших містах. Вони були і вчора, і сьогодні… І будуть до тих пір, поки світ не визнає Росію країною терористом та не засудить усіх військових злочинців: і тих, хто дає накази, і тих, хто виконує ці накази, і тих, хто допомагає їм, і тих, хто мовчить, вдаючи, що їх це не стосується… А поки що нам залишається виборювати наше завтра для нас, для наших дітей, для усього світу… Ціна цього Завтра дуже висока… На жаль, це розуміють не всі… Проте усі вже розуміють, що “руські” сусіди хотіли посіяти у нас паніку та нашу капітуляцію, а пожнуть бурю та свою поразку. Уже жнуть! Може пора схаменутися?

 

 

«Завтра»

Відгуки

Відгуків немає, поки що.

Будьте першим, хто залишив відгук “«Завтра»”“

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі картини