Як Світ та Сонце гопак танцювали

Світ – дух тендітної блакитної планети Гая, захворів. У душі його, зітертій до мозолів безкінечними війнами жадібних та лукавих, поселився розпач. Йому здавалося, що він нікому не цікавий і непотрібний.  А від так, неміч та біль охопили і саму Гаю. То її кидало в жар, то вона заливалася гіркими сльозами. Їх обох дратували штучні, мертві неонові вогні. Дратували гучні звуки металу. Дратували і люди, які останнім часом геть змаліли, вицвіли. Снують туди – сюди, а що хочуть, то і самі не знають. Створюють і собі, і ближнім своїм проблеми, потім душу рвуть на бинти, щоб якось ці проблеми загоїти. Суєта суєт!

 Втомилися вони і від цих убогих, і від ницих, і від запобігливих…

Вселенський смуток об’єднався зі вселенським болем і тепер разом штовхали Світ до прірви. Він спочатку, поки ще жевріла надія, поки  були благії звістки, радість – збава, з усіх своїх сил опирався. А коли не залишилося вже нічого святого, опустивши крила, здався… Покотився до прірви, забираючи з собою до передсмертного трунку  і тих, в кого хати крайні, і тих, чиї стежки облуда, і недовірливих, і ницих, і фарисеїв… За ними туди ж покірно шкандибала і сама Гая.  Не опиралися. Перетворилися на перекотиполе і котилися, котилися, аж поки не докотилися до високої гори. Зачепившись за неї, байдуже оглянулися.

І побачили вони, що з однієї сторони біля підніжжя цієї гори розкинулося велике мальовниче поселення. Воно було поділене навпіл. На окраїні поселення мешкали веселі, добрі, талановиті й  роботящі люди. Вони були довірливими та наївними, наче діти. Були серед них і орач, і сівець, і пекар, і швець, і митець… А ще була у них Колиска Життя і був Птах, який вмів розмовляти. Однак, люди не розуміли нащо їм той птах? Яка від нього користь? Хотіли, навіть, прогнати. Дехто з людей заступився,  дехто слухав його…  Але навіть ті, що слухали, не вірили… Бо хіба  ж Птаху – говоруну можна вірити?

Паралельно, відгородившись від тих роботящих диваків  високим кам’яним муром, на іншій частині поселення жили заможні містяни. Були там і розумні, і хитрі, і ниці…  Їх було значно менше, але у них було все, що треба. І навіть більше, ніж треба. Правда, самі вони були іншої думки про це. 

По другу сторону гори у занедбаному обійсті жив гоноровитий ураган зі злою, проте слухняною,  хурделицею.  Ураган час від часу налітав на поселення своїх сусідів, трощив там будівлі, калічив і чавив людей. Навіть хурделиця вжахалася від його вчинків. Ніяковіючи за свого товариша, притрушувала все зруйноване білим пречистим снігом і вдавала, що нічого не знає, нічого не бачить… Ось і зараз світ завмер від здивування, бо той ураган, якраз перед його очима, почав гойдати деревами, виривав їх з корінням. Нищив усе, що було на його шляху. Здавалося, він радів від того, що нагнав  на усіх страху, що люди розгублені і їхні серця рвуться в шмаття від  болю. Але що це? Його злякалися не всі! Старий світ побачив, як ті люди, що були на окраїні поселення, взявшись за руки, міцно тримали Колиску Життя, намагаючись втриматися на ногах, щоб не поніс їх ураган аж до прірви, яка була поблизу. Їм було дуже важко. Бракувало сил. Що робити? Першим почав кликати про допомогу Птах – говорун. Незабаром відгукнулися інші птахи. Вони стали гукати про допомогу до заможних односельців, до Світу.  Світ розгубився. Чому кличуть його? Звісно, йому сподобалися ці мужні люди, проте він не розумів чому має їм допомагати… Чи має він право і силу на протиборство з цим розгнузданим забіякою? І чи треба воно йому те протиборство? Бачив, як Птах – говорун та інші птахи з останніх сил, переборюючи пориви вітру, намагаються достукатися до заможних містян за високим кам’яним муром. Бачив, як ті вдавали, що не чують, бо теж боялися того розхристаного розбійника. Тихенько раділи вони, що заздалегідь були попереджені про його наближення і добре  підготувалися до негоди. Тож тепер могли довго перебувати у своїх безпечних  і забезпечених маєтках. А птах – говорун все стукав та стукав крилом. Впертість і невмируща Надія в його очах найбільше дратували урагана -розбійника: «Що ж ти стукаєш? Чи ж ти не бачиш, що я зробив їх глухими?» А люди подумали: « То ось для чого ти нам був потрібен, Птаху? Тримайся! Ми з тобою!» Вітрисько став полювати саме за тим говоруном, намагався накинути сітку та промахнувся! І ось знову розбишака промахнувся й переплутав, розірвав усі дроти біля  маєтків заможних. Заможні залишилися без світла: заплакали їхні морозильні камери, не стало розваг, пропали новини. Стало не зручно. Уже і на голову щось капає. Почали заможні задумуватися: скільки вони зможуть протриматися в цій темноті та хаосі? Хліб і той закінчується. А може варто ризикнути й вийти, подивитися, що можна зробити? А може вдасться і Колиску Життя перехопити у тих наївних? Одні кричать: «Ми ж сильні!» Інші застерігають: «Але ж нас мало!» Треті: «Може разом з тими сміливцями, що за муром попробуємо?»

Бачить Світ, як поволі виходять із – за муру ті сильні мужі і стають в один стрій з хоробрими людьми.  Ось вони вже разом тримають Колиску Життя і поволі відступають до печери, щоб там перечекати негоду та обдумати плани. Але на їхньому шляху велика прірва, яку вони не бачать, бо хурделиця заплющує їм очі! Світ аж зойкнув. Йому стало соромно за своє зволікання: «Колиска Життя висить на волосині! «Прості смертні готові до самопожертви. А я? Чого я боюся? Птах – говорун і той сміливіший за мене…»

Розправивши плечі та струсивши віковий порох, Світ грізно постав перед розхристаним вітриськом.

Ураган спочатку здивувався, розгубився, притих. А далі, розізлившись, обійшовши старого боком й зі всіх сил знову накинувся на сміливих людей та птахів. Проте, Світ міцно спіймав його за комірець, люди схопили за ноги і руки  й дружно прикували розбійника до вітряного млину. «Дуй там, хоч якась користь з тебе буде». Оглянулися на хурделицю. Вона уже зникла, як марево. Стекла водою у пісок.

Задоволений Світ усміхнувся Гаї: « Ну що, є ще порох у моїй порохівниці?»  Прочитав вдячність у її очах, ще більше збадьорився. Для неї розсунув сірі хмари й обережно протер каламуть Неба. Тепер обоє ніжно усміхнулися пречистому сяйву Небес.

Нарешті, Світ зрозумів, що собі можна допомогти тільки тоді, коли ти допомагаєш іншим. Він молодо зиркнув навкруги: усі йому кланяються та усміхаються.  Так йому любо стало та хороше! На мить пригорнув щасливу Гаю, галантно вклонився їй. А потім підморгнув сонцю. « Може станцюємо гопак?»

Розчулений Птах – говорун змахнув крилом: «Я ж казав, що в єдності наша сила!»  Та його знову вже ніхто не слухав, бо над планетою Гая  майоріла небесно – жовта блакить нового погожого дня, грали музики, а Світ та Сонце танцювали гопак!