Сумна весна…

Сором’язливо так весна підходить,

Неначе за візит свій вибачається.

То перші промені свої з-за хмар виводить,

То раз по раз на сльози все зривається…

Не впізнає весна цю Україну,

Не чує радісного гомону і сміху.

Тримає мертву на руках дитину

І з жахом дивиться на чорне, підле лихо!..

Крізь сльози простягає перші квіти,

Яким завжди яскраво так раділи

Всі найдобріші українські діти,

Що від війни сховатись не зуміли…

Весна ридає. Навіть дикі гуси,

Що повернулися додому в Україну,

Квилять надривно десь на виднокрузі,

Як бачать цю розруху і руїни.

Птахи, які співали нам щоранку,

Весну стрічаючи і гнізда в’ючи,

Замовкли. Оніміли всі від жаху,

Побаченого в Ірпіні і Бучі…

Весна іде у Маріуполь чорний.

Розпатлана, скривавлена і боса.

Ледь чутно, так тужливо, монотонно

Співає “Плине кача…” стоголосо…

І, спотикаючись, іде до Драмтеатру,

Де виведено лиш єдине слово: “ДІТИ”,

Минаючи пожарища, мов ватри,

Кладе тихенько на  каміння перші квіти…