Це оповідання було написане в 2015 році. Світ тоді ще вважав, що війни у нас немає, а можновладці обережно називали її АТО… З тих пір хоробрий Василько виріс, подорослішав … І війна теж розрослася… А чи подорослішав світ? Чи зрозумів щось про цю війну?

Старший

Календар показував грудень, а за вікном продовжував мрячити дощ. Чи то зима чомусь спізнювалась, чи то Боги продовжували плакати. На вулиці суцільне море. Василько задумано дивився у вікно, чекав, щоб вітер швидше прогнав обскубані хмари. Думки його були далеко. Він зараз у сім’ї за старшого. Так сказав йому татко, коли йшов на війну, якої нема. « Синку! Я повернусь не скоро, то ж на цей час ти тут за старшого. Дивись за всім, бо мама з цими дрібними ( це він мав на увазі його сестричок, шестимісячних близнят Марійку та Софійку) сама не впорається». Василько серйозно, по – дорослому кивнув головою в знак згоди.

Чому дорослі казали «війна, якої не має» він не знав, але це йому не дуже подобалося, бо як же він її тепер має знайти? Йому конче потрібно туди попасти, щоб завезти таткові подарунок до святого Миколая, бо той лише діткам приносить подарунки. А дорослим мають дарувати рідні люди. Мама й бабуся, цілими днями і вечорами в’язали шкарпетки для нього. Говорили: «Добре, що сніги ще не вдарили, бо там в тому бліндажі діти відморозять ноги, треба їм якось шкарпетки туди передати.» Та бідкалися чи встигне посилка дійти до свята.

Ось тоді то і вирішив Василько, що посилка буде йти повільно – в неї ж не має ніг, а Василько вміє бігати швидко – швидко. Він був хлопчиком кмітливим і вирішив, що за вихідні має завезти таткові той подарунок, щоб на понеділок повернутися додому, треба буде йти в садочок. Він вже був у підготовчій групі, наступного року до школи йти, а це справа серйозна. Пропускати заняття не можна.

По – скільки, Василько не знав, де шукати ту війну, вирішив взяти з собою Рекса. Це їхня шестирічна вівчарка, вона точно віднайде татка, де б він не був! Проте мамі казати не буде нічого, бо тоді вона, або заборонить йому їхати, або буде плакати. Йому не подобалося ні те, ні інше. Розкаже, як повернеться. Мама звичайно трішки насварить, але потім буде рада, що татко не відморозить ноги і швидше повернеться додому. Він уявив собі, як буде потім розказувати своїм друзям Миколці та Сашкові, що бачив там на війні.

Уже вечором дощ перестав, а на ранок небо посміхалося, на деревах виблискувала паморозь. Навіть калюжі і ті стали гарними – гарними: блищали крижинками і кликали на вулицю.

Поки мама поралась на кухні, Василько швиденько дістав з полиці коробочку, де були заощаджені копійки на білета, вдягнувся, взяв пакет з подарунковими в’язаними шкарпетками і вийшов на подвір’я. Рекс зрадів появі друга і привітно заматалав хвостом. Пухнастий котик сидів на вікні і заздрив їм.

До автобусної зупинки було далеченько, але, якщо йти через ліс, то це буде вдвічі ближче. Василько добре знав цю дорогу, бо і з мамою, і з бабусею не раз їздив до районного центру.

Ліс був гарним, паморозь і його зробила святково – нарядним. Ось тут вони з татком минулої зими каталися на ґринджолах! А ось тут знайшли були білого гриба!

Під його черевичками голосно хрумкотіло гілля, шурхотіло притрушене памороззю листя, а душа Василькова раділа – незабаром він побачить татка.

Раптом хлопчик побачив білку. Та руда спритниця, угледивши його і Рекса, шуснула у дупло дуба. «Зараз я тебе дістану»- вирішив хлопчик і почав лізти на дерево. Те було слизьким і не дуже привітним, воно хвисьнуло малого голою гілкою по голові, мабуть, щоб Василько передумав турбувати білку. Той зістрибнув з дубу, послизнувся і впав. Подивився, що забруднились штанята, зітхнув і вже було хотів рушити далі, та не знав в яку саме сторону йти. Добре, що його сліди залишалися на незайманій поморозі. Хлопчик невимовно зрадів цьому, бо як би сьогодні був дощ, він міг заблукати. А ось і автобусна зупинка. Там вже стояли декілька жіночок – значить незабаром буде автобус. Не встигли вони з Рексом і двох кругів зробити навколо зупинки, як на горизонті появився невеличкий бус.

Василько приготував копійки на два білети: для нього та Рекса.

Зайшовши до автобуса, почув:

– Малий, ти з ким їдеш?

– З Рексом.

В салоні засміялись.

– І куди ж ви їдете?

– На війну, – серйозно повідомив хлопчик і пояснив, – таткові подарунок на Миколая везу.

В автобусі перестали сміятися. А шофер почухав потилицю, він теж мабуть не знав , де вона – та війна, якої нема.

– Дітям туди не можна, – сказала якась жіночка і у Василька на очах виступила роса.

Водій подивився у вікно, там починало сніжити.

– Тебе як звати?

– Василько.

– А звідки ж ти, Васильку?

– Із Заліщиків.

– То ти сам сюди прийшов?

– З Рексом, – відповів хлопчик, – ледве стримуючи сльози і пригортаючи до грудей пакунок зі шкарпетками.

Із заднього сидіння підвівся і підійшов до Василька чорнявий чоловік у камуфляжному солдатському вдяганні.

– А тата твого, як звати? – запитав він.

– Володя.

– Ну, що ж ,Василю Володимировичу, я, мабуть, можу тобі допомогти. Тільки для цього мені потрібно зустрітися з твоєю мамою. Заведеш мене до неї?

Василькові нічого не залишалось, як погодитися з цим чоловіком, бо ж він єдиний знав, де та війна. Водій та жіночки стали чомусь дякувати солдатові, а Василько і Рекс вистрибнули під пухнастий сніг. Дорога додому видалась Василькові набагато коротшою, правда останні кілометри в нього дуже ковзалися ноги і дядько Роман, так звали того чорнявого солдата, взяв його собі на плечі. А незабаром вони почули, як хтось у лісі гукав: « Васильку!»

– Ми тут – загукали вони разом з дядьком Романом і пришвидшили крок.

Мама плакала, притискуючи Василька до грудей, чоловіки її заспокоювали, а дядько Роман пояснював, що вона може гордитися таким сином, що Василько не гратися пішов до лісу, а скоротити дорогу до зупинки, бо він мав їхати на війну – завезти таткові подарунок на Миколая.

З неба падав м’який пухнастий сніг. Нарешті природа прийшла до згоди з календарем. Тепер черга за людьми – їм теж пора дійти згоди, щоб ніхто більше не їхав на війну, якої немає.