Талановитий Світ

Конкурси, майстер-класи, освітні програми, мистецькі заходи

РАЙ

Заплющте міцно очі і спробуйте уявити кімнату – не знайому вам, довільну кімнату, а потім намалюйте її… Це було моєю улюбленою забавкою в дитинстві… Коли стільці в моїх “кімнатах” перестали балансувати на одній чи на двох ніжках і міцно стали на підлозі, а на підвіконня можна було покласти книгу, я почав “населяти” їх “людинами”. Часом “людини” появлялися на стінах нашого справжнього помешкання: вони сміялись, сердились чи з острахом озирались на тіні, що причаїлися в них за спинами. Коли вони стали “людьми”, в мене з’явились перші друзі і ми частенько гостювали один в одного. Збираючись до когось із друзів вперше, я малював його кімнату, як я її собі уявляв, і брав малюнок із собою. Зайшовши до передпокою, я затуляв долонями очі і йшов, під здивованими поглядами батьків, до кімнати, міцно тримаючи малюнок під пахвою.

-Ну… показуй…

-Та показуй вже!

Я розв’язував картонну папку і обережно, щоб не заломився бодай кінчик листа, діставав малюнок. Кілька секунд друзі мовчки і зосереджено його вивчали, а затим кімната стрясалася від дискусії, про її схожість чи не схожість з намальованою, в цілому чи в деталях.

-Але звідки взявсь цей тунель в його кімнаті? Такого не буває в жодній з квартир! Подивись, які…

-Чого ж, в мене є.

-Якраз таки в його кімнаті він міг би бути!

-Він вгадав оті двері, подібні до “ТАРДІС”.

-Це було легко!

-Хто ж не фанатіє від фантастики!

-Так, проте…

……………………………

-Просто чувак схильний до ескапізму.

-Схильний?

-Схильний?! Та ж він у ньому по вуха. Скільки тобі років, друже?

-Скільки мені має бути, щоб ти мене не засуджував?

-Та я не засуджую, просто кімната-зореліт…

-Хіба не в твоїй кімнаті, у правому кутку біля дверей, стоїть “кібермен”? Доречі вгаданий і намальований!

-А мені скільки?

За п’ятнадцять років ми все ще грали в цю гру, та й наші кімнати не дуже змінилися, лише батьки вже не водили мене за руку.

Остання кімната, яку я намалював, готуючись йти в гості, була просторою, з великими вікнами до підлоги, купою порожніх пляшок біля дивану, і яскраво-червоними на тлі сірих стін, повітряними кульками-серцями.

-Та показуй вже!

-Неймовірно!

-Вгадав…

-Ти мене лякаєш!

-Як тобі вдається…

-А де велика скляна попільничка?

-Червона?Бачиш – он на тому маленькому столику, на балконі?

-Насправді вона ось на цьому маленькому столику, біля канапи.

 

-Тієї самої, біля якої стоять не порожні пляшки. Не-порожні! Не вгадав!

-Не так вже й не вгадав!

-Не вгадав!!!

Коли затих шквал сміху, і “дискусія” зійшла нанівець, я, напівжартома, звернувся до

господині дому:

-Навіщо ти її переставила?

От холєра! Все мало бути точнісінько, як на малюнку.

-Але троянди на малюнку – точнісінько, як оці, що ти мені подарував.

-Такі ж червоні?

-Такі ж красиві.

-Стривайте, здається, я починаю здогадуватись, що тут коїться…

-Таак, я теж починаю здогадуватись…

Тиша… звернуті до нас зацікавлені погляди…

-Аааа! – радісним ґвалтом вибухає кімната і свято набуває нових обертів.

-Шахрай!!!

-Шахраї!

На нас, як сніг, сипляться серветки, цукерки у формі сердець, летять подушки. Я спіймав цукерку:

-Хочеш?

-Давай.

-Я знав, що так буде.

-Авжеж, ти знав, шахраю!

-Друзі, припиніть! Це ж День Валентина! Чуєте, припиніть. Ми підготували для вас подарунок. Поверніться до он тієї стіни і міцно заплющіть очі, нікому не мухлювати!

-Хто б казав!

……………………………….

-Розплющ очі, Марку! Ходімо, хутчіш, ти маєш це побачити!

Я не хотів нічого бачити, я знав, що в тому підвалі: мертві люди, закатовані, або померлі від голоду чи від задухи – всі підвали однакові.

-Ходімо, кажу!

-Джонні, іди, я за мить.

-Підводься, або… – у Джона до біса скрипучий голос, щоразу, коли він говорить, мені вижається, що це Роуз виводить своє don’t you cry tonight… – …такого стусана, що повищерблюєш оці сходи ще більше, ніж вони вже вищерблені.

Я підвів голову на Джона: довжелезний і рудий, він височів наді мною, як молодий канадський клен восени. Раптом мені спало на думку, що я знаю його тисячу років.

Колись давно, дев’ятсот років тому, він різав повітря, вигукуючи “шахраї” у великій сірій кімнаті…

Світло ліхтаря ковзнуло по підлозі: мертві.

-Трясця!

-Трясця! Але придивись – бачиш відблиски?

Біля входу, праворуч, рядами лежали тіла, зі складеними на грудях руками. Було щось дивне в тих руках – ніби під ними пробігав слабкий, ледь помітний відсвіт.

-Що це?

-Малюнки, Марку.

-Малюнки?

-Так. У файликах. Спершу подумав, дитячі… Та наче не схоже. Тому й погукав тебе.

Ось – дивись!

 

Я подивився: напрочуд гарні, ба ні – фантастичні акварелі! В поліетиленовій обгортці.

Мені тряслися руки, поки я знімав ту обгортку – так я боявся пошкодити малюнки, які бо-зна нащо опинилися в цьому склепі, в руках мерців.

-То що?

-Вони такі гарні, що я спантеличений, Джонні.

-Пощастило ж тобі сьогодні!

-Холєра, Джонні! Чи щось у цьому світі здатне розхитати землю під твоїми ногами?

-Нашо чомусь, чи комусь, розхитувати під моїми ногами землю? Чи мені бракує твоєї

розхитаної психіки… То як – що ми робитимем з цими малюнками?

-Збиратимем. Багато їх?

-Покійників? – в сусідньому приміщенні приблизно стільки ж.

-І всі з…

-Та наче… може й не всі. Ми ще й не все обійшли, тут багато приміщень.

Здалеку почулося відлуння кроків, так далеко, ніби ми знаходились у дуже великому замкненому просторі. В уяві постало старе підземне місто… Отам – міська брама, під пильним наглядом вартових, бо як би не культивували містяни все найкраще, що є в людині, вони знають, що людина – звірюка. Вони – не утопісти. Ба навіть в їхньому, майже ідеальному, соціумі, який взяв за гімн “людину” Вінграновського, навіть у них трапляються трагедії через неідеальну людську вдачу. Отут мешканці міста прощаються зі своїми покійниками, перш ніж відвезти їх на цвинтар, і за старим, лише їм відомим звичаєм, кладуть тим під долоні майстерно виконані акварелі, як колись давні греки, які клали мідні монети на очі…

Десь, в темній далечині, сповільнились кроки, а тоді й затихли зовсім…

Може, в місті працює майстер, зосереджений винятково на обрядових малюнках, дуже шанована людина, він володіє особливою технікою, яку отримав у спадок, і передасть її своєму послідовнику…

Ледь чутний, як зітхання, відлунок, донісся звідкись із глибини…

На міському майдані, як веселки, рабатки під яскравими лампами, а комірки-кав’ярні переповнені безтурботними, усміхненими людьми, чується гомін і дзеленькання велосипедних дзвоників… Кроки почулись вже зовсім поряд. До нудоти самотні, вони нагло заперечували моє місто, і воно розтануло, як вранішній туман…

В сусідній кімнаті замиготіло світло ліхтарика.

-Підземелля чимале! Є навіть великі зали, височезні, хай їм! В одній – п’ятеро… в останній – двоє підлітків, хай йому грець… Стіни розмальовані. В комірках – вбиральні… Викликайте хлопців.

-Зачекай, старий.

-Чого чекати?

-Марк вважає, що ці малюнки…

-Я втомився! Чи мені тут з вами малюнки до ночі розглядати?

-Де ж ти бачив, старий, щоб людей упокоювали з малюнками?

-Хлопче, я такого набачився на цій війні… може, то якісь ікони… люди знали, що вмирають, Джоне! І який дурінь тебе так назвав!

-Батьки. Але мова не про мене…

Джонів голос, наче спалах, вихопив із темряви обличчя…

………………………………

 

Андріяна… Ми дружили зі школи. Вдома її називали Яною, однак вона ненавиділа це скорочення, наше “Енді” також не прижилося. Вони й справді не личили їй – дівчина із вродою і вдачею Афіни мала називатись повним ім’ям. Хоча повне її ім’я – Андріяна-Мирослава. У більшості з нас були подвійні імена, Джон полюбляв додавати

до свого “Вінчестер Третій”, він запозичив його із серіалу, отож, виходило Джон-Олександр-Вінчестер-третій Віртанський. Єдина, перед ким він не насмілився б називати всі свої імена – Ліза Бетранчик. Лізбет… маленька білявка з чорними очима і гострим язиком. Коли неподалік траплялась якась капость, не задумуючись можна було сказати, що це Лізбет її замислила, спланувала і підбурила когось із нас допомогти її скоїти, або імпровізувала і вчиняла “злочин” сама. Ніка, Лео, Адель… Грім… Насправді, Грім – це його прізвище, але, б’юсь об заклад, ніхто з нас не пам’ятав його імені.

Руда Марґо… Вона зайшла в наш клас, посеред уроку математики, ведучи за руку бабусю.

-Діти, до нас приєднується Ірина-Маргарита!

-Привіііт!

-Будьмо чемними і дамо бабусі стілець.

-Таак.

-То як до тебе звертатися – Ірина чи Маргарита?

-Марґо! – хором вигукнули ми.

-Ми вдома… ми називаємо Ірою… – знітилася бабуся.

-Ні – Марґо!!!

-Мені подобається, – посміхнулась Марґо, і на її пухкеньких щічках з’явилися премилі ямочки.

………………………………

– …а мова про те, що… скажи йому, Марк!

-Ці малюнки – витвір мистецтва. Олексійовичу, я маю побачити ті стіни!

-Ідіть дивіться, а мені конче потрібне свіже повітря. Втрапите! –

старий рушив до виходу,

-не потикайтеся в комірчини.

Знадвору почувся стукіт камінців, що стрибали по сходах. Один камінець, перестрибнувши поріг, закотився до кімнати і попрямував до сусідньої, але наскочивши на якусь перепону, спинився на півдорозі.

Сусіднє приміщення – таке ж невелике, зо два метри заввишки, і так само, праворуч, під стіною, рядами лежали покійники, притискаючи до грудей малюнки в обгортках. Ще в чотирьох таких приміщеннях в кутках зліва стояли пакети зі сміттям, окремо – пакети з ґаджетами, ліхтариками й старими акумуляторами.

-Поглянь-но, що тут! – голос Джона долинав неначе з колодязя. Коли він встиг туди спуститися?

-Обережно, сходи!

“Тут! Сходи!” – луна злетіла високо вгору і, вдарившись об стелю, розсипалась на

мільйони порошинок, що поволі осідали на стіни.

Сходи вели вниз, у простору залу з високою стелею, зависокою як для підземелля. Я

спрямував ліхтарик на стіну праворуч, та світло пройшло крізь неї і провалилося десь

внизу.

-Сюди, Марку!

“Марку!” – закаркала луна.

-Заради бога, не кричи…

Джон не почув мене. Я підійшов до нього:

 

-Джонні, не кричи.

-Добре.

-Що тут?

-Тут – п’ятеро, і вони тримаються за руки.

Тіла лежали під великою глухою стіною. Першою померла літня жінка: її ліву руку

поклали на груди, а праву – на підлогу, долонею догори, щоб… на неї покласти дитячу.

Далі ще одне дитя, літній чоловік і остання – молода жінка, яка поскладала тіла своїх

рідних так, мовби вони тримаються за руки…

Ми стояли мовчки… Джон почав водити ліхтарем по стінах. Обійшовши пів зали, світло,

на мить провалившись, з’явилося знову і повернулось до глухої стіни. Зненацька на ній

майнуло обличчя, неначе хтось вигулькнув з-за рогу.

-Джоні, стій!

Луна зойкнула і мені почулося, начебто вона, така ж схвильована, як і я, переплутала

місцями слова: “стій, Джонні!”

-Ти таки замислив розхитати піді мною землю…

-Посвіти, де ти щойно був.

-А що шукати?

-Обличчя, малюнок обличчя.

-Хай йому! Оце?

-Так…

-Ніби живий, – промовили ми одночасно.

“Живий”- зашепотіли стіни – живий…”

На нас дивився молодий, приблизно тридцятирічний чоловік, зі світлим, скуйовдженим

волоссям і широкою посмішкою. Вражали майстерно написані очі: сірі, з проникливим

поглядом. Якийсь час ми, як загіпнотизовані, вдивлялись в ті очі, а тоді, захоплені

однією й тією думкою, опустили ліхтарики долу – до мерців: дві білі голівки зі

скуйовдженим волоссям… Два промені, повільно, один по одному, поповзли до стіни…

-Ось вони.

Знайшовши на малюнку дітей, промені кинулись нишпорити по стіні; чимдалі

прискорюючись, вони виявляли нові й нові фрагменти малюнка, обличчя з’являлись,

освітлюючи посмішками залу, і знову ховались в тінь, і над ними у вечірньому небі

злітали птахи…

Міцно заплющіть очі і спробуйте із фрагментів-спалахів зібрати велику картину…

Червоно-рожеве небо відбивається у вікнах будинків такого затишного сірого кольору,

що хочеться оселитись в одному з них і жити там довіку; спостерігати, сидячи на

широких сходах, які ведуть вниз, до моря, як бавляться в піску діти, бабуся з дідусем

розстеляють пледик, а дружина, сміючись, прибирає з лиця волосся…

Спробуйте не уявляти мертвих, що лежать горілиць, ногами до намальованого піску,

наче вони збираються ще колись ступити на той пісок… та навряд чи вам це вдасться.

……………………………….

-Можна вже розплющити очі? Паморочиться в голові.

-Налийте їй ще вина!

-Постривай, дотепнику, я до тебе доберуся!

-Ні, ще зарано! –

Ми з Євгенею тримали за кінчики сіру тканину, якою напередодні запнули стіну:

-Ще п’ять хвилин.

-П’ять! – не змовляючись, вигукнули всі.

-Чотири! Три! Два! Один! Ооо!

 

-Скільки ж часу ви на нього витратили?!

-Понад два місяці.

-На весь зріст!

-Власне, це Євгеня, я тільки допомагав.

-Євгеню, гарна робота!

-Тобі вдаються портрети.

-Насправді це наша спільна робота. Я ще не так добре всіх вас знаю, тож… Марк

допомагав мені.

-Аа, то ось чому Джонні височіє над нами, як семафор, що забороняє рухатись

потягам, розмахуючи довжелезними худими руками і блимаючи червоним чубом.

-Або Лізбет, у якої такий вираз обличчя, ніби вона замислює щось лихе. Домалюйте їй

ріжки!

-Краще б тобі вгамуватись!

-Краще подивіться на оту пару, що обіймається прямісінько в центрі картини, посеред

лінії горизонту! Понад два місяці!

-Посеред лінії горизонту? Що ти верзеш, Джонні?

-Та ж сама подумай, Андріяно, навіть ти, яка зображена на цій картині, як наша

пресвята мати, навіть ти нічогісінько про них не знала!

-Пресвята мати? Ну, начувайся, Джонні!

-Чекай, я ще не завершив аналіз цього витвору мистецтва! Ось наприклад Грім, що як

грім серед ясного неба, припхався сюди у фраку, хоча на стіні він зображений в одній зі

своїх багаточисленних сорочок в клітинку. Чи Марґо – чому вона без корони?

-Ох ти ж!

-От негідник!

-Євгеню, зітри його і намалюй в якомусь кутку – нехай постоїть!

-Євгеню!

………………………………..

-Марку… мусимо йти далі.

Важко ступаючи, ми рушили геть від стіни з привидами – до стіни, де щезало наше

світло, немов по той її бік, у темряві притаївся зажерливий звір, що ковтав його.

Залишились позаду, з правого боку, сходи, що привели нас вниз, попереду – знову

сходи, які вели ще нижче… Вони були завузькими для нас двох, тож я йшов перший,

прокладаючи світлом шлях, Джон ішов поодаль. Зіскочивши з останньої сходинки, я

опинився на металевому майданчику, оперезаному перилами. Майданчик злегка

задрижав під ногами. Світло, спрямоване вниз, миттю зникло в чорній пащі.

-Джонні, здається, ми над прірвою.

-Чимдалі, то чудесатіше й чудесатіше…

Ми обстежили стіни: прямо, з протилежного боку, світло губилося в невеликому, з

людський зріст, тунелі, який брав початок в прямовисній, без жодної зачіпки, стіні, що

тонула в темряві провалля…

-Рай для сталкерів!

“Карр!”- відригнуло провалля.

-Марку!

“Карк!”

-Трясця твоїй матері…

-Маємо віддати належне Олексійовичу – він ішов сам-один і…

-Олексійович – стара курва.

-Не лайся, Джонні. Він добрий старий і знає свою роботу.

 

-Гаразд, він добра стара курва, весь час до мене прискіпується…

-А між іншим, він до війни працював енергетиком, він приносив людям світло. Як

Прометей.

Джон посвітив вниз:

-Цікаво, яка там глибина… Знаєш що?

-Що?

-Скільки окупантів там могло би вміститися, як гадаєш?

-Не знаю, Джонні, – багато.

-Пропоную кожне урвище, прірву чи яму вимірювати окупантами: оця яма на шістдесят

окупантів, чи загарбників, чи рашистів – як хочеш, а оте провалля – на мільйон.

-Підтримую.

Ліворуч майданчик, звужуючись, перетворювався на місток, що тягнувся попід стіну до

виходу. Тримаючись за перила, ми рушили по містку.

Дивне це відчуття – йти понад прірвою в темноті… В дитинстві ми мріяли про такі

пригоди. Блукаючи занедбаними багатоповерхівками, ми уявляли, що шукаємо таємні

схованки з клаптиками мапи, яка покаже нам дорогу до скарбів…

-Тверда поверхня! Ми пройшли складний рівень, друже!

-Треба покурити.

-Давай… Знаєш, ти мав рацію щодо старого.

-Що він Прометей?

-Нехай буде Прометей…

Вервечка маленьких прохідних кімнат вивела нас до площадки, з якої сходи

піднімалися вгору.

-Що то біліє під сходами?

-Якісь папірці, купка попелу… фотографії…

-Посвіти!

Я став навколішки і почав розглядати папірці: всі були зім’яті, половина з них – обгорілі

клаптики, фотографії розірвані на дві або на чотири частини. Я спробував розгладити

папірець, що рябів написаними чорним олівцем рядками.

-Ти зараз збираєшся це все читати?

Згори почувся глухий стукіт.

-Тихо!

Віддалений приглушений гомін…

-Їх вже забирають! Джонні, телефонуй, скажи, щоб обережно обходились з малюнками,

щоб…

-Я знаю.

Я кинувся похапцем збирати папірці і запихати їх в кишеню, клаптик, що стирчав з

попелу, я загріб разом з попелом.

-Сказав?

-Сказав! Старий їх попередив. Каже, ще одна кімната нагорі, ходімо, зачекаємо їх там.

Кімната нагорі була схожа на башту: не дуже простора, проте з дуже високою стелею,

через маленьке віконце пробивалося тьмяне світло. Ми вимкнули ліхтарики і кімнату

наповнила передвечірня імла. Глянувши на годинник, я, вкотре, вразився

властивостями часу: тринадцята сорок дев’ять. Джон вгадав мої думки:

-Довгий день, еге ж?

-Напрочуд довгий.

 

Ми почали роздивлятися кімнату… Власне, ми могли б дослідити її за п,ять хвилин,

якби я не зволікав, якби відразу подивився на тих двох: не знаю, чого я не міг

примусити себе повернутись до них, я бачив сотні тіл, і фрагменти тіл, але вони…

-Марку… тут малюнок.

Я обернувся.

На підлозі – двоє мертвих підлітків. Хлопчина сидів, спершись на стіну, із зігнутими

ногами, між якими напів лежало дівча, поклавши голову йому на груди, її руки лежали

на животі, накриті його долонями. То це вони – художники… Мені й досі пам’ятається

оте “вони” – не “хто ж з них?”, а “вони”.

………………………………..

-Тобі таки вдаються портрети, Євгеню!

-Дякую.

-Гарна робота!

-Ми працювали удвох, тож дякуємо!

-Ви чудова пара: одне створює простір, друге – людей – достоту боги!

-Подейкують, що так воно й було!

-То їх було двоє?

-Атож!

-Але навіщо йому пара – він досконалий, і самодостатній, і абсолютний, і всяке таке…

-Облиш! Якби він був досконалим, то хіба змирився б з такою тричі недосконалою

країною, як Росія? Хіба перфекціоніст терпітиме щось недосконале в своєму домі? Бо

я уявляю собі наш світ як якусь картину в нього на стіні, хіба не криво вона висить?

-Цікаво, скільки ж тих картин у них на стінах…

-Друзі, пропоную створити досконалу фотографію, під стіною з досконалим малюнком!

Ти, Аделю, стоятимеш ось тут, скраю, а ти, Лео…

-Хто призначив тебе диригентом, Джонні?

-Боги, друзі! Подивіться на картину! Марку, ти і Євгеня…

-Краще я всіх вас зніматиму.

-Ні, Марку!

-Ні, ходи сюди!

-Та чого ви, замість мене буде малюнок.

-Замість мене теж.

-Куди Адам – туди й Єва.

-“Чоловік і жона – одна сатана!”

-Ну звісно ж! – Джон ляснув себе по лобі.

-Так! Після смерті їхні душі потрапили…

-На біса мені ваша релігія! Подайте мені он той білий пледик, що на канапі! Елло,

приклади його до портрету Євгені, так, до плечей, а для Марка… Грім, скидай фрак!

……………………………….

Біля них, на підлозі, валялись маленькі палетки різного розміру, ймовірно від фарби, і

недогризки олівців. Малюнок, як і попередній, починався від підлоги, і закінчувався на

висоті піднятої руки. Зліва дві тоненькі невиразні тіні тулились біля вікна, яке займало

все полотно малюнка. Важко сказати, то був ранок, чи надвечір’я, як оце мені щойно

здалося, чи блищала роса на пелюстках троянд, чи краплі дощу… Троянди були

блакитні. На кущі із сірим гіллям і блідо-смарагдовим, з сірими жилками, листям, квітли

і почали розквітати троянди, з ніжними блакитними пелюстками, світло-бежевими на

кінчиках, і синім “електриком” всередині.

-Дідько, як же гарно!

 

-Звідси бачиться, ніби вони сидять під справжнім вікном, яке виходить в садок.

Джон стояв, спершись на стіну навпроти. Я підійшов і став біля нього.

Вони й справді – неначе під вікном, великим, до підлоги, за яким, на відміну від темної,

зловісно-сірої, мертвої кімнати, бриніло світло, спокійно ніжне і сповнене надії…

Ми посідали на підлогу.

-От якби можна було вирізати шматок стіни і забрати його з собою…

-Було б добре, Джонні.

-Я теж втомився…

-Я знаю, Джонні.

Тіла в підвалах, зруйнованих будинках, братських могилах чи просто неба… морок і

сморід… пекучий жаль за їхніми втраченими життями і ниючий, притуплений,

захований: за Євгенею, Андріяною, Громом, татом… батьки Джона загинули обоє…

Наше тодішнє життя тепер здавалося раєм…

Раптом на стіну впав сонячний промінь. Деякий час він дрижав, слабнучи і знову

посилюючись, і від того миготіння, як від легкого подиху вітру, ніби гойдалося віття

трояндового куща, і я міг би заприсягтися, якби не вважав це дурною звичкою, що чув

шелестіння смарагдово-сірого листя…

Враз промінь загорівся з найбільшою своєю силою і так завмер, начеб хтось, високо

вгорі, нарешті завершив налаштування. Ніколи дотепер і ніколи згодом я не бачив, щоб

з такою блискавичною швидкістю оживало щось від дотику сонця! Картина, що досі

навіювала якусь невловиму тугу за спокоєм і красою, в якій розчиняються і гострий

біль, і гарячі, як пекельне полум’я, гнів і ненависть, зараз викликала шалену жагу до

життя! З-за обрію злетіло сонце і разом з ним – зграя птахів, які до цієї миті були

 

невидимі. Троянди, просякнуті світлом, нібито поважчали і сяяли соковитими синьо-

блакитними кольорами, з бо-зна де набутою рожевою тінню, на пелюстках мінилась

 

роса, і, на одну коротку мить, мені здалося, що пуп’янки розкриваються, мов на

прискореній перемотці.

-Господи…

-Аж захотілось перехреститись!

-Я знаю, що ти блазнюєш, Джонні, та… коли бачиш таке… Вони навмисне побудували

малюнок так, щоб світло пронизувало його від он тієї шибки – до горизонту, вони чекали

на нього щодня! Чи могли б інакше злітати птахи?!

Джон підвівся, скинув рукавиці і подав їх мені разом з ліхтарем, а тоді склав долоні

подібно до крил і підніс вгору, до світла: великий птах, покружлявши над трояндами,

зметнувся до хмар, і, поволі віддаляючись, подавсь до крайнеба… Промінь згас…

Десь, в чорній глибочіні, з’явилися і почали наростати звуки багатьох голосів…

-Марку, ось – Джон витягнув з кишені жмут зім’ятих папірців, -знайшов на підлозі.

……………………………….

-Хлопці!

Лізбет стояла в дверях, широко посміхаючись: маленька, в чорному беретику на білому

коротенькому волоссі і сірому пальті поверх чорного светрика з високим коміром, вона

була такою зворушливою і такою рідною… Ми поспішилися їй назустріч.

-Привіт, Марку!

-Привіт, люба!

-Привіт, Джонні!

-Привіт, зоре!

Ми довго обіймались.

 

-Я так скучила! Як добре, що ви вдома. Я залишила валізу в камері зберігання і миттю

до вас.

-То ти щойно з поїзда?

-Пташка!

-Як навчання?

-Добре, і Варшава – красиве місто. Марку, я бачила ті акварелі, вони фантастичні!

Виставка через чотири дні. Хлопці… мені так прикро, що вам випало стільки всього

пережити! таке пережити…

-Всім довелося багато пережити, Лізбет…

Пробила дев’ята ранку і кав’ярня, що гула, як вулик, враз стихла, тільки деінде чувся

шепіт.

-То як ся має королева Марґо?

-О, Марґо! Ви ж чули, що вона виходить заміж?

-За англійця, хто ж не чув!

-Я познайомилась з ним.

-Судячи з виразу твого обличчя, Лізбет…

-Він аристократ… – Лізбет нахилила голову – її душив сміх. -Я сиділа, отак, за столиком,

аж раптом…

-Ти можеш заспокоїтись?

-Ні… так… відкриваються двері і величною ходою вступає Марґо, ведучи за руку… за

руку… дідуся.

-Дідуся?

-Дідуся?!

-Так! – видихає Лізбет і витирає сльози.

-Я знав, що так буде!

-Я теж знав, що так буде.

-Що вона вийде за дідуся?

-Що вона вийде за аристократа!

-Ви маєте,- кажу я йому, – Ви конче маєте познайомитися з нашим другом –

Джоном-Олександром-Вінчестером-третім…

-Enough, Lisbeth! – присікає мене Марґарет( так її тепер звуть) своїм чудовим альтом, з

британським акцентом.

Нараз Лізбет перестала сміятись, її обличчя стало сумним:

-Невже подорослішали всі, крім мене…

Тоді починаємо реготати ми з Джоном.

-Доречі, Марку, це в його галереї проходитиме твоя виставка.

-Вона не моя.

-Вона твоя. Чому “Рай”?

-Хіба ти не бачила папірці, в маленьких рамках, під склом?

-Мимохідь – я поспішала на потяг.

-В них – вся історія… не лише в них: ми знайшли фото і відео в телефонах померлих…

проте не всі родичі дали дозвіл на використання матеріалів у виставці.

-Марку, будь ласка, розкажи мені цю історію!

– Джонні, я принесу ще кави, а ти починай розповідь.

-Підземелля, яке…

-Підземелля?! То воно велике?

-Воно величезне, Лізбет!

-А ви зафільмували його? Бо я встигла подивитись лише малюнки.

 

-Так. Як розглядатимеш на виставці фотографії, зверни увагу на провалля, котре ми з

Марком проходили…

Я стояв позад них, тримаючи в руках тацю з кавою і тістечками:

-То на чому ви зупинились?

-Та власне…

-Джонні сказав “підземелля”.

-І все?

-Ну…

-Тож, підземелля, яке слугувало людям бомбосховищем, знаходилось під занедбаною

недобудованою спорудою, там мав бути санаторій, чи щось таке. Одного дня в будівлю

влучив снаряд і та завалилась, закривши вхід. Сорок сім людей залишились

замкненими в підземеллі: сорок стареньких, вісімдесяти- дев’яноста років, з якогось

пансіонату, які не доїхали до місця збору евакуації, сім’я з малими дітьми, і двоє

підлітків – Адам і Єва.

-Мені вже сироти виступили…

-З нами було те саме, коли ми дізнались їхні імена.

-Власне кажучи, його справжнє ім’я Артем, але всі називали його Адамом – через Єву, з

якою він не розлучався з дитинства. Вони були художниками, в кожного – по два

“тривожних рюкзаки”, другий – з художнім начинням.

Все почалося, коли помирав один старий. Він вельми жалкував, що помирає не

навесні, “коли цвітуть дерева і трава така зеленюща, що вбирає очі”. “Я б ходив, –

бідкався дідусь, -по своєму садочку з відерцем вапна і щіткою і білив би дерева, і

щасливий помер.” Отоді Єва й намалювала свій перший “райський малюнок”: квітучий

садок, з жовтими плямами кульбаби на траві, і діда з відерцем в руках…Того ж вечора

він помер.

А за два чи три дні бабуся схвильовано розповідала про свій сон, буцімто померлий

сидів на лавці у своєму садку і хвалився, як щасливо йому живеться, і як тішать його

бджоли, що знай гудуть у деревах… “Далебі, я не бачила його таким щасливим за

життя!”

Всім передалось її хвилювання і, неспокійні, стривожені, весь день вони тинялися з

кутка в куток… Першою до Єви звернулась бабуся, якій наснився той сон:

“Послухай, доню, чи не могла б ти й мені намалювати…”

Вона забажала осінню алею, “коли ще не опало листя і все навкруги

золотаво-червоне”. Аж ген, в кінці алеї, видніється постать – її чоловік повертається з

роботи, і діти радісно біжать йому назустріч…

Вочевидь стрес, і вік, і брак кисню – все вкупі – призвели до стану зміненої свідомості:

всі вони, без винятку, безоглядно повірили в існування раю – не загального

біблейського, невиразного раю, а особистого, цілком окресленого певним часом і

певним місцем у просторі – найщасливішою миттю життя. Так почалась “райська

лихоманка”…

Запала тиша… Навіть ми з Джоном, які чи не щодня порушували цю тему, і Джон

щоразу сердився – отак він ненавидів релігію, навіть ми сиділи в якійсь сонливій задумі.

Лізбет встала і, обійшовши навколо столика, сіла знов і вчепилась в мене своїми

чорними очима:

-Марку, завтра…

-День Валентина, так.

-Тільки не сердься… Ми з Едвардом, Аделею і Нікою орендували квартиру…

-Її здають? Хто?

 

-Якась Євгеніна тітка… Ми влаштовуємо зустріч… Стіна залишилась такою, як була…

Ми хотіли…

-Я прийду.

-Прийдеш?

-Я люблю вас всіх.

-Який же я радий! Бо вони підбурювала мене.

-Вони?

Джон глипнув на Лізбет:

-Так, вони, проте я не погодився, бо я знаю, як воно було б…

-А як воно було б? – Лізбет перевела погляд на Джона.

-“Марку, ми хочемо влаштувати свято в… Євгениній квартирі.

-Джонні, холєра, чи є світі більш товстошкірі люди, ніж ти!”

А то й ще гірше – він захтів би розхитати землю під моїми ногами!

-І тобі не вдалося вмовити його? Тобі, Лізбет?!

Ми голосно засміялися і люди в кав’ярні обернулись до нас.

-Але знаєш що, я хочу послухати історію до кінця, бо взавтра… будуть інші історії…То

Єва малювала для всіх них?

Єва малювала без відпочинку: на зміну літнім пейзажам приходили осінні; дощ за

вікном багатоповерхівки, що падав на яскраву парасольку, під якою ховалась дуже

рідна для когось людина, змінювався на лапатий сніг, який сипався на прикрашену у

дворі ялинку…

Адам сердився на старих, котрі як діти, шарпали Єву з усіх боків і вимагали,

якнайшвидше, кожен свій малюнок.

” -Нехай вони втратили глузд, але навіщо це тобі? Ти майже не спиш – лише малюєш

або дивишся просто себе! Припини, прошу тебе, ходімо на пошуки виходу з цього

підземелля – він має десь бути!

-Адасю, ми шукали його і не знайшли, а якщо й знайдемо, ані вони, ані діти не дійдуть

туди! І ми не дійдемо, Адаме! Коли ти усвідомиш, що… ми скоро помремо, ти може й

не повіриш, однак змушений будеш сумніватися: що, як він існує…

Вона розплакалась і я пригорнув її до себе, щоб заспокоїти, а тоді й сам

розплакався…”

Ти знайдеш цей папірець, Лізбет…

-Та якби їм і вдалося покинути підземелля, що чекало б їх назовні – на той час місто

вже було окуповане… – Лізбет розридалась.

Пам’ять миттю, немов блиснувши світлом ліхтарика, відобразила руки з

жовто-блакитними фенечками на зап’ястях…

Наступні два тижні померло шістнадцять стареньких. Чи варто згадувати, що,

заледве впокоївшись, вони почали приходити у сни своїх друзів, кожен зі свого “раю”.

Адам допомагав Єві. Особливо гарно в нього виходили портрети. “Любий, намалюй як

на цій фотографії, – просила бабця, простягаючи маленьке чорно-біле фото з

зображеною на ньому родиною за різдвяною вечерею, -тільки щоб кольоровий.” Далі

почалося “жахіття”, як пише Адам. Отримавши малюнки, вони всі запрагнули негайно

померти: “старі сиділи попід стінами, хто де, і, не відриваючись, витріщались на наші

акварелі, відмовляючись від їжі і забуваючи ходити до вбиральні…”

Єва з Адамом зібрали необхідні речі, і “переїхали” до великої зали. “Щодня ми

навідувались до “смертників” і прибирали покійників, тягнучи їх на цупкому квітчастому

покривалі.”

 

Разом з ними до зали перебралася сім’я: літня пара, років шістдесяти, з донькою і

малими онуками. Коли жінка злягла і одне з дітей почало важко дихати і весь час

проситися спати, чоловік із донькою попросили й собі малюнок, “один на всіх нас, ось

фотографія…”. “-Наші малюнки їх вбили, – тихо промовила Єва.

-Не верзи дурниць, їх вбили росіяни, ви лише… прискорили неминуче.

-Не кажи так – ви відчинили для них ворота раю…”

“-Адаме, фарби закінчились…

-В мене ще є акрилові, в рюкзаку.”

Адам витратив всі свої фарби на великий малюнок на стіні. Подякувавши художникам,

донька попросила залишити їх…

На півдорозі із зали Єва зупинилась і схопила Адама за руку, в її очах був розпач:

-Чим же ми малюватимем наш рай?! Адасю, наш з тобою!

“Рай! З тобою!” – пронизливо скрикнула луна… Єва перелякано глянула на родину під

стіною, проте ніхто не здригнувся і не повернув до них голови.

“Не знаю, як сталося, що я отак, ураз, більше смерті злякався зостатися без “нашого

раю”, може, Євин розпач так подіяв на мене… Думки, як блискавки, спалахували в моїй

голові… Знаю! Ходімо!

Ми притьмом вибігли по сходах, назад, до кімнати, де стояли пакети зі сміттям. На

диво, косметички стареньких пані містили чимало “фарб”, здебільшого синіх і сірих

відтінків, знайшлася й чудова смарагдова і кілька тюбиків з яскравою червоною

помадою”…

-Це останній його запис?

-Всі інші вони спалили. Я маю одну здогадку, чому… втім не впевнений, чи вона вірна…

-Але ж на чомусь вона грунтується?

-На тих мікроскопічних обгорілих клаптиках, що я ніяк не можу скласти…

Джон сидів, втупившись в підлогу.

-Лізбет, знаєш, ти теж могла б стати дружиною аристократа, – ні сіло ні впало випалив

він.

В чорних очах Лізбет промайнули вогники, немов у нічному небі загорілись і згасли

зірки.

-Ти робиш мені пропозицію? І каблучка є?

Я очікував від цих збитошників якогось імпровізованого жарту, однак обоє були такі

серйозні, що я розгубився.

-Що відбувається?

Раптом Джон рвучко встав зі стільця і, впавши на коліна, почав гарячково ритися в

рюкзаку, його лице було червоним як волосся. А затим, так само стоячи на обох

колінах, він простягнув Лізбет каблучку:

-Це сімейна реліквія роду Вінчестерів, яка належала хто-зна якій прабабусі Вінчестер і

передавалася з покоління…

-Припини, Джонні!

-В покоління…

-Я згодна.

-Що?

-Що?!

-Я згодна! Підводься, Джонні.

Каблучка була без камінця, з гравіюванням “В Д.Н. Джонні, з любов’ю”.

-Але ж і несподіванка чекає завтра на всіх!

-Життя коротке, Марку!

 

-Я знаю…

………………………………

Я сидів з заплющеними очима в своїй дитячій кімнаті і уявляв завтрашню зустріч…

Спочатку всі радітимуть і обійматимуться… Потім всі рушать до святкового столу, на

ньому червоні свічки… повітряних кульок, мабуть, не буде… над столом висітиме

люстра з чотирьох дерев’яних дощок, збитих квадратом, зі звисаючими на небілених

лляних мотузках цукерками-серцями… простінок між великими вікнами буде, як

павутиною, заплетений такими ж мотузками, з прикріпленими до них, за допомогою

дерев’яних прищіпок, фотографій з нашої минулої зустрічі, зроблених на камері

миттєвого друку… Та ми заклякнемо біля іншої стіни, з якої, як і з фотографій, з

далекого, втраченого раю, на нас дивитимуться щасливі люди… Вперше за довгий час

я дивитимусь на портрет Євгені: густе попелясте волосся з золотавим полиском,

м’якими хвилями спускається до пліч, тонкий ніс із горбинкою, і ледь помітні веснянки

на обличчі… в широко посаджених очах – блакитно-сірий досвіток… Велика сіра

кімната без господині… під час того бомбардування загинули і її батьки…

Позаду стоїть Андріяна… поруч з нею – Грім… вони загинули, захищаючи Україну…

Тоді, замість подивитися на свій портрет, я повернуся й дивитимусь на відображення у

вікні: темна грива стирчить у різні сторони, замість очей – чорні провалля, такі ж

провалля під вилицями… там я більш схожий на себе теперішнього, ніж малюнок…

В двері тихо постукали:

-Марку…

-Мам… заходь… увімкни світло.

-Будеш малювати на завтра?

-Ні.

-Але підеш?

-Так.

Мама змарніла… Мене огорнув такий сум, що до очей підступили сльози.

-Ма, сідай.

Мама прибрала з дивану коробку з купою фотографій і сіла. На них – фрагменти

папірців, незгорілих клаптиків. Увесь вечір я розкладав їх на столі і міняв місцями знову

і знову, доки не починало рябіти все навкруги.

-Знаєш, що це?

-Це з того підземелля?

-Так.

-То вони це не придумали?

-Хто – журналісти? Ні.

-Я мала на думці, прикрасили, перебільшили…

-Вибач, я не міг тобі розказати, принаймні тоді – я не хотів тебе бентежити…

-Я розумію… Але ж вони вірно виклали історію?

-Так, по суті.

-Адам і Єва?

-Так.

-Неймовірно…

-Чому?

-Прадавні Єва і Адам були створені і жили в створеному раю, звідки були вигнані, а ці

двоє самі створювали!

-В будь-якому разі їх не виженуть з власного раю.

– Мабуть, так.

 

-Певна річ, що не виженуть!

– Але після цієї публікації художникам додасться роботи – мама посміхнулась.

-Ще одна релігія людям не завадить!

-Останнім часом я розмірковую… для чого він їх створив…

-Не знаю… як забавку.

-Яка йому зрештою набридла?

-Може, він – дитина?

-Або ж він і справді помер… знаєш, коли помирають, а їхні тварини залишаються,

нікому не потрібні…

-Ма, не журися…

Я взяв її за руку і хотів сказати, що розгадав Адамову таємницю… що вони з Євою

пішли далі “вічного раю”, для якого були надто юними, вони хотіли жити! Спалені

папірці містили кодові слова, що призначались лише їм двом – для майбутнього

життя… пташина зграя на їхньому малюнку… Ця ідея не нова, проте для молодих

більш прийнятна, ніж вічне буття в одній, нехай вона і щаслива, миті… Хтозна, може їм

пощастить народитись в іншому всесвіті, де ніхто ніколи не чув про Росію… В ньому

життя шанується як найцінніший скарб…

Та я не наважився. Може згодом…

-Добраніч, мам.

-Добраніч, Марку.

Мені снилося, ніби ми з Євгенею блукаємо підземеллям, шукаючи вихід… На мені

чорний фрак, а Євгеня вкутана в білий плед і притримує його на грудях рукою… Якоїсь

миті ми загубились і довго шукали одне одного, і луна, сповненим розпачу голосом,

гукала Євгеню… хоча я не міг вимовити ані слова… я знов відчув Євгеніну руку в своїй

і міцно стиснув її… Раптом на стіні з’явилась тінь великого птаха… здійнявши крила,

вона полетіла так швидко, що й ми, боячись не поспіти за нею, полетіли…

Ми не відразу збагнули, що вже надворі – таке сіре все навкруги… тінь птаха кружляла

над нами… Тоді Євгеня повернула до мене обличчя і, дивлячись у вічі, тихенько

сказала: “Слід усе розфарбувати, Адасю”…

З блискавичністю, властивою лише снам, ми забарвили світ назовні… Тієї ж миті, коли

над золотими житами в блакиті неба зайнялося сонце, тінь, скрикнувши, перетворилась

на великого птаха… поволі віддаляючись, він подавсь за видноколо…

……………………………….

Всі персонажі та описувані події є вигаданими, крім війни і тисяч загиблих і

замордованих росіянами в підвалах українців.

 

«Рай»

Відгуки

Відгуків немає, поки що.

Будьте першим, хто залишив відгук “«Рай»”“

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі картини