«Коронавірус і любов»

Петро познайомився з Оксаною із сусіднього села на дискотеці. Дівчина щойно закінчила школу, а юнак повернувся з армії. Їх перше знайомство відбулося на сільській дискотеці. Він любив танцювати. Як прийшов до клубу, в очі впала симпатична білявка. У неї було довге світле волосся, великі голубі очі та напрочуд красива усмішка… Вона й заполонила серце молодому парубку. Танці танцями, але Оксана дуже сподобалася Петрові. З дискотеки додому пішли разом.

Дорогою Оксана розповідала про своє життя і про велике бажання поступити в університет на факультет журналістики. І про те, як мріє заробити гроші, щоб допомогти бабусі. Вона сказала, коли їй було десять років, батьки загинули у ДТП. З того часу бабуся стала для неї найріднішою на землі людиною.

Слухаючи дівчину, Петро не помітив, як прийшли до її садиби. На прощання обняв тендітний стан і поцілував в уста. Від поцілунку Оксана мало не втратила свідомість. Соромлячись своєї цноти, призналася, що це був її перший поцілунок. Тому навіть не зрозуміла, що з нею робиться.

— А знаєш, я дуже щаслива, що сьогодні ми з тобою зустрілися. Добраніч. Буду чекати…

— Добраніч, Оксано. Дякую за гарний вечір.

Дорогою додому Петро думав про синьооку дівчину, з якою його сьогодні звела доля. Оксана відразу припала до душі, з першого танцю.

Наступного дня хлопець вирушив до обласного центру у пошуках роботи. Батьки не заперечували. Бо що в селі сьогодні буде робити молодий юнак серед старшого покоління?!

І як це часто в житті буває, нажива йде на ловця. Ідучи по місту, зустрів свого побратима, з яким служив в армії.

Розговорилися. Товариш запропонував роботу водія на маршрутному автобусі, де й сам працював. Петро одразу погодився і, не роздумуючи, подзвонив по телефону, який дав товариш. Зустріч призначили з керівництвом АТП наступного дня, то ж він мав час ще знайти собі житло. До вечора знайшов відокремлену квартиру в районі неподалік АТП.

Досвід водія отриманий в армії пригодився при прийомі на роботу.

Робота була не важкою, але позмінна, тому працював увесь місяць аби мати змогу поїхати з чимось в село. Думки про Оксану не залишали його ні на мить від тоді, як познайомилися. “Ех, друже Петре, чи не закохався ти часом?” — так думав про себе вечорами.

Як тільки повернувся в село, ввечері пішов на дискотеку, щоб знову зустріти ту гарну дівчину, про яку думав увесь час. І яким було його здивування, коли Оксани не побачив у сільському клубі. Та велике бажання зустрітися, привело до її обійстя. Наближаючись до подвір’я, побачив, що на лавочці під березою сидить одинока дівчина.

— Оксано! Що сталося? Чому ти тут сама сидиш? Чому не прийшла на дискотеку? — здивовано вигукнув Петро.

Вона мовчала. Натомість, по її щоках текли гарячі сльози.

— Я тебе щосуботи чекала, але ти не приходив! — відповіла Оксана. — А знаєш, тепер я повна сирота. Вчора минуло дев’ять днів, як померла моя бабуся. Вона ж була мені і за маму, і за тата.

Петро мовчки пригорнув до себе дівчину і промовив:

— Оксано! Я не міг. Пробач, я не знав… Але ти не одна. Хочеш, я буду з тобою? Я можу забрати тебе з собою до міста. Будемо жити разом. В місті ти зможеш вчитися… Якось буде.

….Незабаром так і зробили. Оксана переїхала до Петра. Вступила на факультет  журналістики.

З тих пір минуло три роки, як Оксана і Петро жили разом. Цього літа планували справити весілля. Але сталося непередбачувана подія — пандемія. Світом поповзла страшна хвороба — коронавірус. В Україні ввели карантин. Оксана сиділа вдома. Студентів відправили на вимушені канікули із дистанційним навчанням. Та Петро працював. Він — водій міського транспорту, виходив на роботу по графіку. Того дня в АТП, де працював Петро, у двох водіїв виявили цю трикляту хворобу — коронавірус. Щоб унеможливити зараження, Петро, повернувся з роботи схвильований і негайно запропонував Оксані поїхати в село. Він переживав, щоб сам не був носієм хвороби. Та Оксана категорично була проти. Вона любила його і в такий складний час просила не розлучатися і не відправляти її в село. Молодій жінці не хотілося вірити, що ця хвороба може зачепити їхню сім’ю. Вона так хотіла бути поруч із коханим чоловіком, бо вдвох нічого не страшно, навіть, ота невидима смерть, що вбиває людей по світу, але Петро і слухати не хотів. Він наполягав, щоб вже завтра її не було в місті. Перший раз за увесь час їхнього спільного проживання, відчула біль у душі. Її серце розривалося: як можна у такий складний час не бути разом з коханим? Більше того, вона не мала ані грошей, ані можливості кудись їхати. А ще цей позитивний тест на вагітність, щоденна нудота і головокружіння. І як про це сказати Петрові, коли він не хоче слухати жодних аргументів?

Цілу ніч Оксана не могла заснути. А ранком, коли Петро ще спав, написала записку коханому чоловіку про те, що її мучило. Поруч із запискою залишила ключі від квартири і вийшла у порожнє місто. Вона йшла, а перед очима пробігали картини їхнього спільного щасливого, здавалося, життя. Сльози заливали обличчя. Не хотілося жити. Проходячи через міст над річкою, на мить зупинилася. Раптом стала на краю поруччя і скочила з моста в воду.

Але, як кажуть у народі: “Хто народився в сорочці, тому й вітер не страшний”. У цей час через міст на білому AUDI повертався із нічного чергування нейрохірург Василь. В його лікарській практиці вже не раз саме на мості зустрічалися різні непередбачувані аварії чи пригоди. Тож він їхав повільно і обачно. Ще здалеку помітив біля перил дівчину. Серце закалатало гучніше: “І що вона на мості робить в таку рань?” — схвильовано подумав Василь. Натиснув на газ. Через хвилину наблизився до перил мосту. Але дівчина летіла вже вниз.

Не роздумуючи, чоловік вистрибнув із машини і полетів слідом за нею. На щастя, міст — не високий, вода — без каміння. Вже в воді зловив за сукню дівчину і витягнув на берег. І хоч вона захлинулася водою, таки дав собі раду: спас її життя. Що не кажіть — лікар!

Нарешті Оксана прийшла до тями і побачила чорнявого молодого юнака.

— Як тебе звати? — зрадів Василь.

Дівчина добре пам’ятала, який вчинок зробила, тому на його питання відповіла запитанням:

— Навіщо ти мене врятував? Я не хочу жити.

— Не хочеш? Подивися, який прекрасний світ! Його навіть коронавірус не знищує. А ти не хочеш жити. І як я мав по твоєму поступити, дивитися як ти тонеш? Мені ж тебе сам Бог послав — таку красуню. І обов’язок — рятувати людей. Ну і… Як тебе звати?

— Оксана.

Василь тим часом накрив дівчину своєю курткою…

— Гаразд. Поїхали…

— Куди? — здивовано, але байдуже перепитала дівчина.

— В першу чергу поїдемо в клініку, а потім щось придумаємо.

Оксані не вірилося… Ще недавно їй допомагав коханий Петро, а нині —  незнайомий юнак.

Василь запропонував дівчині залишатися в його будинку до тих пір, скільки їй це буде потрібно. Оксана мовчки погодилася.

Карантин продовжили. Дівчині потрібно було дистанційно продовжувати навчання. Але вона не мала ані документів, ані навчальних матеріалів… Все залишила в Петра, а повертатися до нього не хотіла. Василь віддав їй свій ноутбук і вона дистанційно успішно склала іспити і сесію.

Оксана готувала сніданки і вечері, а Василь, у вільний від роботи час, відпочивав з нею “на природі”.  На дворі стояла весна. Прекрасна пора для кохання. Серце молодого чоловіка все гучніше билося при кожному дотику до дівчини. Він відчував, що їхня дружба переростає в кохання. Більше місяця проводили час разом. І ось закінчився карантин. Якось Оксана, приготовляючи їжу, знову відчула запаморочення. ЇЇ незвичний стан помітив і Василь.

— А знаєш! Давай одружимося! Ти ж не проти?

Дівчина не могла повірити у щастя, яке могло бути поруч. Але мовчати про свою вагітність більше не хотіла.

— Васю, я повинна тобі признатися… У нас міг би бути гарний синочок чи донечка… Ти міг би бути хорошим татом … Ми могли б назвати його Віктором чи Вікторією… Але, на жаль… Це не твоя дитина…

—  Ти вагітна? Ну що ж… Не переживай… Я здогадався…

Василь наблизився до Оксани і ніжно притулив її до себе.

— Завтра поїдемо в мою клініку. Ти повинна здати аналізи і стати на облік. А решта все вирішиться… Тобі тепер не можна хвилюватися.

Таких слів Оксана не очікувала. Від несподіваної доброти у неї з очей потекли сльози.

— Скажи! Навіщо ти мене жалієш?

Василь мовчки обняв Оксану і промовив: “Я тебе не жалію, а кохаю!”

***

Минув час… На дворі стояв листопад… В осінню прохолоду завжди легше дихається, тим більше вагітним. Оксана також вийшла на прогулянку в парк аби подихати свіжим повітрям. Незабаром час народжувати… Її захотілося порозмовляти із дорогим синочком, який скоро побачить світ. Василь був на роботі.

І раптом… Ні! Їй не привиділося… Раптом, вона побачила молоду пару — колишнього Петра, а з ним свою однокласницю… “Ого! Щасливі! Цікаво, чому протягом всього часу він навіть не намагався знайти мене, віддати мої речі? Чи просто поцікавитися: як вижила у складний карантинний час.” — ледь подумала і хотіла сховатися за кущ калини… Але Петро її побачив.

— Оксано! Це ти? — Він відкинув руку подруги і, як птах, полетів назустріч Оксані. — Де ти була? Я шукав тебе. Ти вагітна? Це ж моя дитина?!

           Оксана стояла, мов вкопана… Розуміючи, що їй не можна хвилюватися, вона холодним рухом відхилила його руку і з таким же холодом сказала:

— Ні, дорогий. Це не твій синочок. І не дай, Боже, щоб колись мій син прогнав свою кохану з дому у найтяжчий для неї момент життя…

…Син народився красивим: кучерявим і смаглявим. А Василь, тримаючи руку Оксани, промовив:

— Правда, дивно, кохана? Коронавірус приніс нам любов і сина…

Оксанині голубі очі блищали від щастя. Це було так, наче вона народилася вдруге. І їй знову захотілося жити.