Ізюм – це Україна!

— Мамо, я не можу більше говорити з тобою, — перекрикуючи шум бойової техніки, говорить син. — Даю трубку Насті .

— У нас все нормально, — схлипує невістка в трубку. — За нас не хвилюйтеся. У нас все під контролем. Сергій по телефону намагається організувати для вас машину, але поки, що безрезультатно… Ми, можливо, до Азовсталі перейдемо, а там можуть бути проблеми з мобільним. Тож, якщо не будемо виходити на зв’язок, ви не хвилюйтеся. Просто знайте, що все буде добре… Ми … ми вас дуже любимо… Дайте, будь ласка, телефон Денискові…

Я теж ледве стримую сльози.

— Дениску, мама хоче з тобою поговорити.

— Мамочко, коли ви з татком приїдете? Тоді, коли ми переможемо?

— Так синку, ми обов’язково переможемо і приїдемо за вами, але поки що, ви з Марком маєте допомагати бабусі. Домовилися? Ми з татом вас дуже – дуже любимо. Треба трішки потерпіти, синку. Усе буде добре. Ми цілуємо вас. Ти зрозумів мене? Бережи братика, поцілуй його від мене… Піклуйся про Тору і бабусю слухайся.

                 Небо плакало разом з нами. Хмари, рваним сірим шматтям, звисали над Ізюмом, ховаючи від людського ока десь там високо – високо ніжну блакить. І зверху , і знизу хлюп та хлюп. Проте на березневу мряку, яка мала б бути передвісником весни, ніхто не зважав. Люди, хто пішки, хто машиною, хто на велосипеді залишали місто. А дощ в перемішку зі снігом, мочили нові руїни, вистуджували душі тих, хто з якихось причин ще залишався в місті. Я теж, на жаль, залишилася… Залишилася, бо не мала ніякого транспорту, зате мала: перелом лівої ключиці, двійко внуків ( трьох і п’яти років), дев’яностолітню маму, яка на відріз відмовлялася їхати зі своєї домівки, і вагітну собаку. Кілька разів я збирала ті кляті валізи… Однією рукою запихала туди то дитяче вдягання, то ліки для мами, то їжу, то ковдрочки, бо ж березень ще холодний, а де опинишся з дітьми не знаєш. Кожного разу дивилася на собаку: «А тебе куди? Ні, сама з одною рукою, не впораюся. Треба почекати, поки друга рука запрацює…»

— Не хвилюйся, бабусю, — заспокоює мене п’ятирічний Дениско, — моя мама лікар, вона приїде і тебе вилікує.

— Так і буде, — шепочу, цілуючи його русявого чубчика.

Перші авіаудари по Ізюму почалися 1 березня 2022 року  о першій ночі… Шостий день повномасштабної війни. Було страшно. Дуже страшно. Діти від шоку перестали говорити, а мама нарешті погодилася ради них їхати з міста. Я на ламаному велосипеді по черзі ледве доправила її та малят до місця евакуації. Нарешті прийшов автобус, даруючи надію на спасіння. Але вже о 16-25 наша надія разом з пасажирським автобусом була розстріляна на трасі Ізюм- Харків. Цей рейс хтось здав. Хтось із «своїх».

Ми з дітьми були серед тих 14 щасливчиків, що вижили чудом. Ранені, проте живі… А ось мами моєї не стало. «Простіть мені, мамо… Простіть!»

Я не змогла її навіть забрати, щоб похоронити… Шматки горілої людської плоті на горілих рештках металу… Чи зможу я колись їх знайти, зібрати?

            Нас ранених, добрі люди доправили до найближчої лікарні, де нам надали допомогу і, у кого був стан не дуже важкий, відпустили додому, бо лікарня була і так вкрай переповнена.

           У внуків моїх були лише подряпини, забої та ще один шок, що чергувався з іншими, яким уже не було й ліку. Спочатку нас трішки підвезли, а далі пішки ми повернулися додому і більше вивозити їх я не наважувалася… Ми ховалися від бомбардувань то в одному підвалі, то в іншому. Це ставалося все частіше і частіше. Ми вже розрізняли звуки кожного виду зброї: знали де б’є міномет, де «Гради». Жах охоплював, коли чули гул літака, бо якщо літак, то це дві бомби. І кожна з них може бути твоєю… Коли падала одна, чекали на другу: » Куди на цей раз?» У нас був якийсь тваринний жах, коли ти не можеш ворухнути ні рукою, ні ногою. Мозок відмовляється працювати… Це було пекло. Але той, хто лише сам пережив страх і не бачив його у дитячих очах, той нічого не знає про пекло!

            Назавжди запам’ятаю 7 березня. Пішохідним мостом я хочу перейти з дітьми до школи, де в мене залишився обігрівач. На підході до мосту вискочив військовий: «Жіночко, ви що з розуму зійшли? Куди ви дітей ведете? Там заміновано». Від страху за дітей вмить підкосилися ноги і я ледве не впала у річку.

             Коли загарбники влучили в будівлю банку та ринок люд пішов трощити і виносити все з магазинів. Це й зрозуміло: їжі немає, води немає, хліба немає, влади немає. Інформації немає! Нічого немає. День і ніч у підвалі.

              Діти разом зі всіма злякано дивилися на облуплену, потріскану стелю підвалу, тулилися до мене і старіли… Їх більше не цікавили іграшки, не хотіли бігати… В’янули, як квіти без сонця… Навіть новонароджені цуценята не викликали у них радості чи захвату. Не знаю, за кого я боялася більше за їхніх батьків, що були в Маріуполі чи за них… А якщо раптом не стане і мене? Щоб не загубилися заставляю їх знову і знову повторювати, як їх звати, звідки вони. Нарешті, на всякий випадок, фломастером на маленьких тендітних плечах пишу їхні дати народження, імена, прізвища, адресу. А ще адресу моєї подруги, що живе на Рівнинщині. Там, поки що, не так небезпечно. Я не прощу вам, рашисти, ці записи на дитячих плечах!!!

В кутку хтось шепоче: «Отче наш, що єси на небесах»… Хтось, прислухається до звуків канонади, що наростає: «Гади! За що ви так з нами?»

            Були і такі, що раділи: «Хай би вже відступили, тоді ніхто б не бомбив нас». На них відразу ж накидалися: « Хочеш в Росію, хочеш руського миру? Тоді на вихід. Підіймай рученьки і біжи зустрічати. І валізи свої візьми, щоб тут тобою більше не смерділо. Це через вас ця війна,  через вас вони тут бомблять».

            У підвалах будинків залишилися лише жінки, діти та старі. Їжу ми готували у дворах на вогнищах. Лікарня давно не працювала. Медики, що залишилися, ходили по підвалах, де і лікували, і пологи приймали… Перед будинками стирчали снаряди, що не розірвалися… Спочатку вбитих людей ми намагалися ховати у дворах біля будинків, щоб менше було смороду від розкладених трупів. Потім на двір виходити стало дуже небезпечно і мертвих вже ніхто не ховав, вони поступово гнили, наповнюючи вулиці смородом. З підвалів не можна було вийти без маски, бо такий сильний запах бив у ніс…

            В кінці березня Ізюм став ще більше потерпати від шалених щільних обстрілів.

— Ми ж не Харків, а маленьке депресивне місто, що вони хочуть від нас?

— У 1943 за гору Кременець теж точилися жорстокі бої, — згадую я історію. — До того ж, тут у нас важливий залізничний вузол.

У місті ніколи не було ніяких військових частин, але воно було ключем Донбасу і битва за нього була дуже пекельна. З Воронежа налітали, як шуліки, ворожі літаки, по житлових кварталах били « Гради». Снаряди та бомби падали все ближче і ближче до нашого сховища, наповнюючи наші серця пекучим болем та детонуючи ненавистю до оскаженілих окупантів навіть у мене… У тої, що до останнього не вірила, що рОСІЯ наважиться на такий ганебний крок. Щоб таке могло бути в ХХІ столітті? Чому світ мовчить? Чому мовчав, коли забрали у нас Крим? Тому, що без бою? Тому, що зрадники сиділи у самому верхньому ешелоні влади і здали його? Донбас уже не здали, то чому ж знову мовчали та задобрювали того тирана? Наполягали на підписанні мінських зрад, бо ж чужого не шкода? Може й зараз нас здають? Де правда? Коли ми про неї дізнаємося?

               Якщо раніше, ще якось можна було додзвонитися до сина чи невістки, то на кінець березня не було вже ні світла, ні зв’язку, ні інтернету… Хіба що, хтось добереться до гори Кременець. Там, де телевежа, ще можна було зловити зв’язок.

Я не могла йти туди. Дітей і з собою брати небезпечно, і залишати самих страшно.

Спочатку в нас ще була надія на якийсь транспорт, але тепер… усі три мости на Сіверському Донцю були розбиті, центр відрізаний від лівого берега. Я розуміла, що більше і в цьому підвалі сидіти не можна. Закінчилися запаси їжі, не було води.

Поки місто ще не в повній блокаді потрібно було негайно вибиратися. Треба шукати човна чи катера. Поняття не мала, як це зробити?

              Пригадала, що у сина однієї маминої подруги, Тетяни Олександрівни, був човен. Вони з овдовілим сином пенсіонером жили на околиці міста у приватному будинку. Мені дуже було незручно йти до цієї жінки, адже я її завжди недолюблювала. Усе в ній мені здавалося показним та награним: її чиста українська мова, її вишиванки, котрі вона вдягала, на мою думку, де треба і де не треба. Недолюблювала за те, що вона завжди намагалася втягнути мене в політичні дебати, нагадуючи, що поневолення країни починається з поневолення мови. Я була іншої думки. Мені здавалося, що не має різниці на якій мові спілкуватися, аби людина була хорошою та не чинила нічого злого. У нас же стільки друзів там в Росії, стільки родичів… Не можемо ми ворогувати…

              Тільки тепер я починаю розуміти, що різниця виявляється є. Ще й яка! Якби не було різниці, то вони не прийшли б вбивати цю мову, цю культуру.

— Більше російською я не розмовляю! — кричу на весь підвал, і гнівно дивлюся на тих, хто з радістю чекав «визволителів». — Я ненавиджу і тих, хто вбиває, і тих, хто дає накази вбивати, і тих, хто мовчки ховається, роблячи вигляд, що це його не стосується. Я втомилася боятися! А ви?

Вони винувато опускають очі, мовчать. Я теж замовкаю. Незчулася, як на хвилю здрімнула. І тут же мені наснилася мама, яка гладила мене по голові і вмовляла піти до Бориса. Борис, це син тої подруги, яку я недолюблювала.

« Не плюйся в криницю, бо колись прийдеться напитися,» — казала мені моя мудра мама. Ось і прийшлося… Мені соромно, боляче і незручно, але маю зробити це. Відчуваю необхідність зустрітися з Тетяною Олександрівною, покаятися саме перед нею… Беру дітей і ми йдемо по заплаканому місту до баби Тетяни.

—Тетяно Олександрівно, простіть мене дурну…

Старенькі руки міцно обіймають мене, моїх внуків і мені стає затишно. Я відчула, наче мама торкнулася мого чола.

— За човна треба у сина запитати, — каже баба Тетяна. — Борис зараз десь з тою теробороною цілими днями пропадає. В армію його вже не беруть, 67 років має… То він їм допомагає чим може. Аж вечором повернеться. А може б ви залишилися у мене? Тут між приватними хатами повинні менше бомбити, — дивиться з надією в очах.

Я з радістю погоджуюся.

             Як тільки почувся звук сирени та гул літаків, ми швиденько спускаємося в підвал її будинку. Може справді тут буде надійніше? Приватні будинки такі чепурненькі, безневинні…

              Цілу ніч у підвалі баби Тетяни ми чули, як шалено рвалися снаряди, бомби, ракети… Ревіли танки. Авіабомба впала десь зовсім поруч. Бої точилися в передмісті, а на ранок перекинулися і в саме місто. Зайшли танки. Ось тобі і перше квітня! Ось тобі і російські жарти!

На світанку повернулася додому собака Бориса з пораненим вухом. В її сумних очах біль та сльози.

— Барс, а де ж твій хазяїн? — охриплим голосом запитую я і перелякано дивлюся на бабу Тетяну. Вона на мить закам’яніла, похитнулася. Я швиденько обіймаю її плечі та пригортаю до себе. Мовчимо.

«Що ж нам тепер робити?» — думаю.

— Не повернеться вже мій Борис. Якби був живий, собака від нього не відійшла б, — каже баба Тетяна і, змахнувши скупу сльозу, починає оглядати вухо вівчарки. — Осколком зачепило… А хазяїн загинув… Я відчувала, що так буде. Усі мусять сплатити війні данину… Борис загинув… А ми…ми ще поборемося…

Я не знаю, що їй сказати, чим втішити. Мені страшно навіть подивитися на неї… А вона, як із сталі… Очі суворі, блищать вогнем…

Я теж намагаюся не плакати, проте не уявляю, як можуть немічні жінки з малолітніми дітьми боротися з озброєними окупантами? …

— Найгірше, то страх… Його треба побороти…— Наче вгадує мої думки баба Тетяна. — А потім раптом: — У літній кухні має бути ще трішки муки. Ходімо туди, будемо зараз пекти пиріжки, поки ще є піч. Допоможете мені?

Здавалося баба Тетяна щось задумала і тепер впевнено йде до цілі.

Незабаром в печі захрустіло ломаччя. Вогонь своїм язиком захватив усе, що було в ротовій порожнині печі і танцював свій дивний танець. Баба сумно дивилася на той вогонь, а думками була десь далеко- далеко. Потім повернулася до мене:

— А пам’ятаєш, Олю, як ми у твоєї мами Старий Новий рік святкували?

Я киваю. Крізь сльози усміхаюсь спогадам.

Ми робили пиріжки і згадували бабину молодість, її сина, мою маму, моїх дітей. Дениско і Марк гладили ранену вівчарку.

Пиріжків вийшло багато. Одну партію баба Тетяна склала в картону коробку і простягнула мені.

— Візьми своїм малятам. Тільки, прошу тебе, не показуй нікому, що маєш їх… Бо це може зашкодити і тобі й дітям. А це — показує на іншу партію, — буде гостинець для непрошених гостей. Я їх покропила свяченою водою. — А в руках трута для миш.

Я здивовано дивлюся на бабу Тетяну.

— Ти дитино, не дивися на мене, а забирай дітей і йдіть десь шукайте прихистку… Вчора я вас просила залишитися, а ось сьогодні вам краще йти звідси.

Біля воріт зупинився танк, почулися чоловічі голоси, загавкав Барс. І відразу ж автоматна черга… Серце мені обірвалося, вибігаю з літньої кухні. На подвір’ї троє озброєних автоматами. Розстріляна собака б’ється в останніх конвульсіях. Діти не можуть ворухнутися, тільки штанята мокріють …

— За що ж, ви гади, собаку…

— На прівязи звєря держать надо било. А чєм ето у вас так вкусно пахнєт?

Відпихають мене з дітьми і заходять до літньої кухні.

— Хазяйка, угощай асвабадітєлєй.

— А від кого ви нас освобождаєте?

— От націков, канєчно.

— А ви їх у нас бачили?

— Мєньше разговарівай. Давай, что там у вас єсть пожрать, випіть? Суткі нє єлі. О-о! Пірожкі?

Солдати жадібно запихають до рота свіжоспечені пиріжки, решту забирають з собою.

— Дитино, — каже баба Тетяна, — ти такий молоденький, тобі б ще жити та й жити… Навіщо ти тут? Не їж тих пиріжків, краще їдьте додому та й там хазяйнуйте.

— Дамой конєчно, поєдєм. Но там подаркі ждут. , Што там у вас єсть нам на подарки?

— Не ганьбіться, — пробує достукатися до них старенька.

Проте військові не мають часу слухати бабу, кинулися до хати, винесли телевізор, мікрохвильову пічку, вовняну ковдру… Один з них поліз до погребу.

— Рєбята, здєсь до фіга спірта. І консєрвація есть.

— Так забірай.

— Он вроде етіловий…

— Забірай і закусь забірай.

Забрали все, що міг вмістити в себе танк. Поїхали.

— Прости мене, Господи! Не я до них прийшла, вони до мене… І самі взяли… Шепоче стара.

—Тетяно Олександрівно, нам треба збиратися. Якщо, хтось з них виживе… то вони повернуться…

— Може й так. Але я не піду зараз ще. Треба собаку похоронити… За Бориса помолитися… Ви з дітьми йдіть, а потім під вечір, якщо зможеш прийдеш за мною.

— Ні, Тетяно Олександрівно, без вас я нікуди не піду. Зараз я швиденько поховаю Барса, а ви беріть документи та щось з одягу… За Бориса будемо молитися вже у іншому місці.

Моя рішучість перемогла, баба з сумом подивилася на мертву собаку і пішла збирати речі.

            На вулицях творилося жахіття, ще диміли купи обгорілого металу, убиті солдати лежали посеред дороги, усі дерева в сажі. Легкова машина разом з пасажирами зумисно розчавлена танком… Хотілося закрити дітям очі, щоб не бачили цього, але як? «Простіть мене, дітки.»

На місці дитячого садочка, де вчора в підвалі мали бути і ми з дітьми, якби не залишилися у баби Тетяни, була вирва. Величезна яма від багатотонної авіабомби. Серце стиснулося від болю, хотілося кричати, вити вовком… Та поруч мої налякані онуки і я гладжу їхні голівки:

— Усе буде добре. У нас… усе… буде… добре!

З моїх очей котяться сльози, а я вже не маю сили їх спинити.

—Усе буде добре, — повторює вслід за мною і баба Тетяна.

               Наш будинок був пошкоджений лише з однієї сторони, а квартира на другому поверсі майже вціліла. Лише в одному кутку великі тріщини та побиті вікна.

Наступного дня по місту розлетілася звістка: хтось пригостив російських солдат отруєними пиріжками. Двоє померли відразу, а 28 доправили в лікарню.

А ще 500 окупантів отруїлися етиловим спиртом. Мені по спині побігли холодні мурашки: «Невже це ті самі пиріжки?» Хто зна…

Через день баба вмовила мене піти до неї.

— Зайдеш у погріб, там має бути картопля. Навіщо їй пропадати?

             Ще здалеку я побачила, що чепурненького будинку баби Тетяни більше не має.

Її хату розстріляли з танку. І літню кухню теж… Лише піч вціліла. Вона стояла сумним свідком трагедії і, наче від болю, щирила свого відкритого рота,

Серед руїн я знайшла кусок брезенту та накрила її.

—Усе буде добре. Ми ще поборемося… Але для цього спочатку потрібно вижити…

               Зробити це було надзвичайно важко… Разом з окупантами до міста повернулися Іуди, місцеві зрадники.  Один із них, усім відомий Анатолій Фомичевський, очільник ізюмського осередку від  партії » Опозиційна платформа-»За життя», показав ворогам шлях до міста. Це дало їм змогу обійти оборону української армії і стало вирішальним у битві за місто. Це на його совісті розстріляні будинки та сотні мертвих.

Інший зрадник, Владислав Соколов, колишній співробітник правоохоронних органів! Тривалий час він займав керівні посади в Дніпропетровській області, займався питаннями банківської безпеки в Ощадбанку. Уявляєте, хто нами керував багато років? Хто розвалював нашу країну? Його відразу ж поставили виконуючим обов’язки мера. Заступником Соколова став уродженець міста Єнакієво — Олександр Кішенець, який свого часу був першим заступником командира сумнозвісного батальйону СВД «Беркут». Того самого «Беркута», який з автоматів та снайперських гвинтівок розстрілював Революцію Гідності. Це на його совісті Небесна сотня.

Гауляйтером на окупованих територіях усієї Харківської області став Віталій Ганчевий. Як же гидко від того, що на верхніх щаблях стільки зрадників. Як могла розвиватися країна з такими запроданцями?

           Народ правду каже: Риба гниє з голови… Гнила… Бо недовго їм вже гнити на нашій землі. Хоч ці іуди цілих півроку розказували, що русня вже зайняла пів України, що ми нікому не потрібні і нас звільняти ніхто не буде, що треба забути про все українське, бо ми тепер навіки з Росією і вона подбає про нас, ми їм не вірили. Ми добре пам’ятали, як після другої світової комуністичний режим ув’язнив сотні тисяч українців з приєднаних Галичини та Волині за, наче б то, причетність до українського руху за незалежність.  Ми пам’ятали, як знищували  нашу культуру, розстрілювали нізащо людей… Пам’ятали, розуміли, що треба триматися, жили надією й мріями, які підтримувала та роздмухувала своїми розповідями наша баба Тетяна.

• Усі знають, що слово може врятувати, а може й убити. Діти, — зверталася вона до нас, — як би вам не було важко, страшно, як би ви не сердилися, будьте дуже обережними у своїх помислах та словах, бо Слова, то є вчинки. Наслідки від їхнього вживання можуть бути або відразу, або колись, але завжди заслужені. Люди правду кажуть: «катюзі по заслузі». Особливо зараз під час війни нам треба пам’ятати нашу Лесю… Пам’ятаєте її  «Слово, моя ти єдиная зброє»?…

                 Баба Тетяна розповідала довго і цікаво. Вона розказувала і про Лесю і про те, що в світі існують два протилежні начала — творче( його називають «аполонівське») та руйнівне, що дістало назву «діонісійське». Саме під їхньою владою знаходиться стихія людського слова. «Аполонівське» начало гармонізує мову людини, робить її миротворчою, веде до Перемоги.   «Діонісійське» слово — часто брехливе і агресивне руйнує взаєморозуміння, повагу, руйнує життя. Воно є злом, породжує сварки, війни. Його носії такі ж злочинці, як і ті, що вбивають!

                    Як же не просто нам було в окупованому місті контролювати свої емоції та слова! Хотілося матюкатися та проклинати своїх ворогів… Але ми старалися  дослухатися до порад Тетяни Олександрівни,  цієї дивовижної жінки, Вчительки з великої букви. Молилися!

                     Щоб вижити ми ховалися у зморшках руїн, перетворювалися на невидимок, за кусок хліба розбирали завали, витягували напіврозкладені трупи, а вечорами писали листівки, де нагадували іншим людям, що ми українці і нас не можна здолати, бо правда на нашім боці. Наші стяги полоскали і західні, і східні вітри негоди, а вони продовжують майоріти. Ми писали, що наші війська вже недалеко і незабаром нас звільнять… І це були не просто слова. Це була наша зброя!

               Хтось інший, як і ми  теж писав, бо час від часу люди знаходили на вулиці невеличкі листочки, на яких дитячим почерком було виведено:

Я єсть народ, якого правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума мене косила!

А сила знову розцвіла…

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

А трішки нижче дописано: ІЗЮМ – це УКРАЇНА!

Уроки літератури Тетяни Олександрівни та її колег, що сіяли зерна свободи, дають свої паростки…

              Можна окупувати територію, можна взяти в полон тіло, але душу, якщо вона є частинкою духу вільної нації, сильного народу, незалежної держави, поневолити не можна.

               Місто Ізюм рашисти майже стерли з землі, проте ми з дітьми та бабою Тетяною, дякувати Богу, не дивлячись на усі труднощі, вижили, бо українці чемпіони з виживання. Ми дочекалися звільнення Ізюму… 10 вересня у нас знову замайорів блакитно – жовтий стяг. Радість наша була перемішана зі смутком… Сотні і сотні загиблих, закатованих, зґвалтованих знайшли заритими у братніх могилах. А скільки ще не знайшли?!?

               Хто пройшов окупацію, той пройшов пекло. Знаєте, що таке пекло? Це коли на очах дітей ґвалтують і вбивають батьків, на очах батьків ґвалтують і вбивають дітей… Це коли в тебе серце обливається кров’ю, а ти не можеш нічого вдіяти і захлинаєшся сльозами, своєю безпомічністю та злістю…

                Проте життя продовжується, боротьба продовжується. Навіть на звільнених територіях треба боротися за виживання, бо агресор своїми ракетами та дронами продовжує свій кровавий терор, щоденно обстрілюючи всю територію України. Знищуючи наші міста і села, наші енергосистеми, він хоче не лише вбити нас фізично, але й зломити наш дух та волю. За стільки років сусідства він так і не зрозумів, хто такі українці і, що їх не можливо зломити. Українську бабу Тетяну можна вбити, але не зломити!

                  Звільнили наш Ізюм, а тепер ми чекаємо на звільнення усієї України, адже Ізюм не виняток. Якщо звільнили нас, то звільнять усіх!

                   Так судилося, щоб найжахливіші тоталітарні режими ХХ століття — більшовицька та путінська диктатури, зламали зуби об Україну, щоб народилася нова реальність. Українці перетворилися для усього світу на лейкоцити свободи, які борються проти тиранії, проти її мутацій, замаскованих в популізм, в гарні правильні слова та протилежні дії. Боротьба продовжується… Ми знову виживаємо, щоб дочекатися на справедливий міжнародний суд над усіма нелюдами імперії зла, держави – терориста. І ті, хто перешкоджає цьому процесу, мають пам’ятати: якщо не зупинити цю « хворобу» зараз і тут, то вона постукає і у ваші двері. Ви готові боротися чи здатися? Війна той рубікон, що висвітлить кожного. Усе таємне стане явним. Треба тільки почекати. У нас є терпіння і ми чекаємо…

                  А ще ми чекаємо на повернення додому усіх полонених… Ми чекаємо додому батьків Дениска та Марка… І усе в нас буде добре! Інакше не може бути, бо добро завжди перемагає!  І це не просто Слова…

Слава Україні!

22 вересня 2022 рік.